А дев’ять попередніх її непохованих дітей? Жодного не носила понад чотири місяці. Вероніка пригадує свою одержимість узяти в природи те, що має належати їй за здоровою логікою. Лікарі всі як один запевняли: вона абсолютно здорова, а феномен того, що її організм так противиться вагітності, не могли пояснити. І вплинути на це ані медикаментозно, ані психологічно теж ніяк не могли. Хтось з ескулапів запропонував скористатися послугами сурогатної матері. Вона погодилася. Однак і ця спроба урвалася викиднем…
Скільки разів вона собі повторювала як мантру, що стане матір’ю? Затято, з кожною вагітністю. Вірила, що рано чи пізно вона зможе виносити маля. Дев’ять невдалих спроб. І от нарешті остання, у яку, крім віри й молитви, найкращих лікарів і купи грошей, було вкладено й те мізерне і водночас найпотужніше — надію.
Не раз вона вклякала в церкві перед іконами, просячи Господа простити їй усі гріхи, вільні та невільні, простити гріхи її предків, якщо такі є і якщо то вони заважають їй виносити дитинку. Благала подарувати їй найцінніший дар для жінки — дар материнства. Завжди в серці жила віра, завжди. Вона сповнювала її, заспокоювала й запевняла, що цього разу все буде добре.
Може, тому Вероніка майже з першої хвилини зачаття знала, що вагітна. Майже відчувала присутність майбутнього маляти, розмовляла з крихіткою, розповідала казки, умикала красиву музику, свою улюблену: Вівальді, Шопена, Моцарта, інколи джаз. Робила це так, щоб ніхто з домашніх не запримітив та не подумав, бува, що вона причинна. Хіба що Ростик про це знав і не дивувався. Сам часто розмовляв з ненародженим. І навіть тепер, після десятої втраченої вагітності, він її не покине нізащо, бо вона для нього все. Вероніка просто це знала.
Після першої невдалої вагітності Вероніка повірила в усі найхимерніші забобони: що комп’ютери можуть негативно впливати на стан майбутньої мами та її дитини; що випромінювання негативне і могло спровокувати викидень. Тож звільнилася з університету, де працювала старшим викладачем, пішла з кафедри. Спочатку вона трішки сумувала за творчо-робочим колективом, та з часом звикла. Просто вирішила цілком себе присвятити новій майбутній дитині. Як і її мама колись. Тим паче що фінансовий стан дозволяв. Якщо в тебе багато вільного часу та купа грошей, ти завжди знайдеш собі справу. Двічі-тричі на місяць походи з Ростиком чи мамою в театр, з подругою Лесею — на концерт чи в кіно (Леся театри терпіти не могла), інколи з чоловіком ходили в гості до його ділових партнерів чи близьких родичів на родинні свята. Вероніка стала доброю дружиною, та поряд з таким чоловіком це було нескладно. Раз на тиждень до них приходила уважна й роботяща пані Ліда (Ростик на цьому наполіг категорично). Вона вичищала трикімнатну квартиру до кришталево-чепурного стану. Усе блищало та сяяло чистотою. Сестер-братів у Вероніки й Ростика не було, тож не було ні племінників, ні племінниць, котрі приїжджали б та зчиняли рейвах у хаті.
Тішилася, що вона для Ростика стала не просто дружиною, коханою жінкою, а насамперед другом. З-поміж ділових партнерів і колег Ростик так ні з ким і не потоваришував. Мабуть, тому, що доволі важко уживаються між собою гроші та дружба, приятельські стосунки та фінансові інтереси. Справжні друзі Ростика за життєвим збігом обставин не мешкали поряд, бо їх після навчання в Політесі порозкидало світами. Інколи, проїздом через Львів, вони зупинялися в них на день-два, ностальгуючи за студентською безтурботною юністю.
Та все це минало мимохідь. Тому що… Інколи Вероніці здається, що всі ці двадцять із хвостиком років сімейного життя вона тільки те й робила, що активно працювала над вагітністю: якісь нескінченні тести, аналізи, періодичні перебування в клініках, і місцевих, і закордонних, бажані вагітності, які на перших порах протікали майже ідеально, і… Черговий викидень, потім реабілітаційний відхідняк від пережитого — і знову все по колу.