«Ото йду, значицця, з полонини д’хати. А сонце вже сіло, але ше доста видко, небо чисте. Ади, постать якась по воді волочиці5. Ади — гола баба? Та разом з тим і наче не людина, бо якась напівпрозора. Ото я за каменем заховавсі й дивлюсі. У руках натільного хреста затис, молюсі. А воно, оте поріддя чортове, там, де череда переходить ріку, шось наче вишукує. Нахилилася над ямкою з водою, що залишиласі від коров’ячого копита, набрала звідтам в рот води — та й бігти. Я алармово6 за нею, і молюсі, і хрещусі. Сам не знаю, де в мені і бадьор, і смілість взялисі. Привела вона мене до отого хреста на роздоріжжі, що ми проїздили. Отож потвора підійшла до Божого хреста та й виплюнула на нього воду з рота, а тоді як вистрибне на хрест та нумо на нім бицкатися7. Тогди я й упізнав Ксеню-босорку. Тут де не взялися лилики. Один всівсі їй на голову, інший — на плече, а один, як немовля, до цицьки присмоктався. Від побаченого хтів галайкнути, та мені наче заціпило й мову відібрало — геть мене тая почвара забаламутила. Ні ворухнутисі, ні ґвалтувати8 не годен. А та клята босорка все гойкає та витріщєєсі. Не пригадую, що далі було, тільки очуняв я, коли треті когути піли. Ані босорки, ані лиликів біля мене ни є. Після того трафунку я зробивсі геть дехірний9 — місяць у ліжку провалявсі. Слава Йсу, діти та онуки діздріли10. Значить, маю ще пожити. Ото тебе до нас у гості везу. Слухай, дівко, мо, додому вернесі, га? Недобрі в нас тутечки місця, ой недобрі. Діти в селі хворіють, на здорових людей помір11, маржина гибіє12, молоко в корів пропадає. Бис’ти знала, всьо через босорку».
— Я пробувала старому заперечити. Сказати, що то все забобони. Які там босорки в наш час? А ще мене муляло логічне запитання: діду скоро сто літ, трохи сліпий, трохи кривий — скажи, як він міг у сутінках бодай щось розгледіти? А до всього ще й молодицю догнати, коли ледве на своїх двох світом ходить? Та старий мене навряд чи почув. Бо невпинно товкмачив своє. Казав, що то неупокоєна душа босорки Ксеньки накликає засухи, повені, насилає бурю. І якби непрóстих людей послухали та таки відкрили труну з покійницею перед похороном і насипали в гріб свяченої пшениці, пробили почварі груди терновим чи осоковим кілком, а в п’яти увігнали дев’ять голок, то такого б не було. Ще було не пізно, могли отямитися, бо Господь знак про неугодне діло вже на самому похороні людям подавав: лилики тоді на цвинтарі з’явилися. Світ такого не видів, бо серед білого дня лилики не літають. А тут покружляли-покружляли цвинтарем і в могилу до босоркані кинулися.
Шкода мені стало і Ксені, і її мами, і братовóї13 з дітьми, бо брат тоді ще був на заробітках. Я знову за своє. Так і так, кажу, то все забобони, діду. Бо насправді ніяких відьом не існує. Наукою доведено. А старий мені натомість нумо нові страшилки розказувати. Аж я таки не втрималася й ляпнула, що раз таке лихо, то най би викопали домовину з босоркою і провели вже той страшний ритуал обеззброєння босорки, про який він мені оповідав, і, може, тоді всі заспокояться, нє? І що ти думаєш, Веронічко, мені стариган відказав? Шо гуцули не дурніші від львівської мудрагельки, що пробували таке зробити, розривали могилу і так далі… І що? Не допомогло. Ба навіть навпаки. Адже ті люди, котрі ритуал виконували, дуже постраждали. У Михальця Горіха хата згоріла, добре що вдома нікого не було, якраз до лісу поїхали по дрова. У Йванка Негоди корова здохла, геть молода, дуже молочна. У Славка Басараба маму інсульт розбив. Усіх якесь лихо спіткало. Ой, Веронічко, страхи — наше все. Бо потім уже в хаті Ксениної мами з’ясувалося, що п’яничка Михальцьо гачі14 забув з теплої кухні зняти, а в грубці горіло. Гачі загорілися, впали під грубку, на сміття. Ото все і спалахнуло. А Івана Негоди корова була вагітна відразу двома телятами, ветеринара в селі нема, от і здохла, бо не могла розродитися. Таке інколи трапляється. Славка ж Басараба мама має сто п’ять років. То мусив настати якийсь кінець, ні?
То можеш собі уявити, що переживала мама Ксені в тому дрімучому селі? Доньку поховала, і вже її не воскресиш. А пам’ять про неї яка залишилася? Одні прокльони і небилиці. Я спочатку поблукала цвинтарем. Могилу Ксені здаля запримітила. Добряче познущалися з неї. Хрест відкинуто вбік, на горбку — місиво від людських чобіт… Недопалки свічок впереміж зі штучними квітами. Аж моторошно. А потім… А потім я пішла в гості до мами Наді. І добре, що пішла. Її місцеві не дуже жалували. Плювали вслід, дулі показували, проклинали, називали негарними словами. Жінка на зиму збиралася із села виїжджати до рідної сестри в Турку. І я її розумію. Поговір і знеславлення в селі гірші від смертельної болячки, бо виїдають душу.