Пригадуєш, чому Ксеня поїхала в Італію? І от химерний виверт долі: мама, яку вважали майже покійницею, бо лікарі давали тільки п’ять чи десять відсотків на одужання, таки вилікувалася, а абсолютно здорова і сильна духом Ксеня мертва. Мамі тоді було сімдесят літ. Сиділа сумна-невесела, згорблена та й бідкалася: «Чому мені не дали тоді вмерти? Ксеня була б жива, не поїхала би в ту кляту Італію, і по мені залишилася б добра пам’ять». Не знаю, чи то я просто в таку неспокійну пору до пані Наді приїхала, чи жінка давно ні з ким по душам не говорила, тільки пробалакали ми з нею до ранку. Жінка живе сама. Невістка від неї відмовилася, до себе в хату не пускає. Син досі на заробітках і наче в усьому підтримує тепер свою жінку і дурну сільську легенду про Ксеню-босорку. Мама Надя каже, що Ксеня померла під час пологів. Уявляєш? Каже таке і ховає очі. Мені здається, що не все вона мені розповіла. Ой, не все… А ще вона про тебе питала. Точніше, про твоє родинне життя. Чи щаслива ти з Ростиком? Я казала, що так. Пані Надя ж Ростика добре знає, ще з часів, коли той навчався разом із братом Ксениним. Я не стала жінку розчаровувати твоїми викиднями. Бачила, що вона потребувала добрих новин, принаймні від тих, хто любив її доньку. Знаєш, а вона сказала, що була переконана: Ростик одружиться з Ксенею. Розповідала, як він красиво за гуцулочкою нашою упадав. Тільки Ксеня його до себе не підпускала. Пані Надя каже, що навіть сварила її через це. Бо хіба міг такий правильний хлопець не подобатися? А Ксеня твердо мамі заявила: «Він не моя доля, мамо. Я ж то бачу. Навіщо хлопцеві морочити голову?» Знаєш, Веронічко, а твій Ростик — молодець. Він тобі про це не розповідав, але…
Леся затнулася, а Вероніка мовчки чекала на продовження розповіді. Дещо вона вперше чула.
— Ну… Якщо коротко, то Ростик багато допомагає пані Наді. Точніше, тоді допомагав. З братом Ксениним через пані Надю полаявся. Там якась геть темна історія з тим братом. Відмовитися від сестри через сільський поговір. Як це можливо? Пані Надя любила твого Ростика, наче сина. Ех… Чому не всі чоловіки такі, як твій Ростик, скажи мені, Веронічко?
— Усі різні, Лесю, — відповіла Вероніка. — І тому цікаво жити. Я знала про Ростика та Ксеню. Точніше, усі знали. Як знали й те, що вона мені його умовно подарувала. Ха, чому умовно? Таки подарувала… І я до кінця днів їй за нього дякуватиму. І радію, що він ось так просто вирішив допомогти нещасній жінці. Він і справді дуже-дуже хороший.
Дівчата вмовкли. Кожна думала про своє. За вікном літали лилики, зорі блимали на зміну погоди, і сум за тією, якої вже давно нема, розливався кімнатою і зазирав в очі темряві.
— Слухай, Лесю, — раптом озвалася Вероніка. — А ти пані Надю часом не питала про босорку. Ну тобто чи хоч є крихта правди в тих сільських пльотках.
— Думала, але не стала, — зітхнула Леся. — Та пані Надя сама дещо розповіла. Бабця Ксениного батька і справді була місцевою непрóстою. Ну, відьмою чи що. Лікувала травами, шептала, зупиняла кров словами, робила привороти і всяке таке. За гуцульською традицією, правдива босорка не годна померти, якщо не передасть свого знання та свого таланту чи безталання — хтозна, як його оцінювати, — рідній дочці. Звали прабабусю Ксенину Катериною. Красива, кажуть, була. Ксеня на неї дуже схожа. Учнів Катря не мала, дочки не було — не було кому талант передати. Сталося так, що мертвою знайшла її влітку на городі п’ятирічна Ксеня. Мабуть, кончина старої раптовою була. А позаяк смерть доволі швидко настала і при тому була присутня кровна правнучка, то місцеві вирішили, що прабаба Катерина передала свої вміння і таланти саме Ксені, тому й легко відійшла. Пані Надя казала, що довго вважала сільську балаканину простим наговором на її доню, аж поки дівчинка не стала вгадувати події, що мали статися. І вгадувати стовідсотково точно. Невідомо, як воно було, — застала чи не застала мала Ксеня стару Катерину живою, чи передала та свої знання й дар правнучці, чи ні, але те, що босорка померла швидко, якраз і схиляє людей вірити, що таки передала. Я спитала пані Надю, що буває, коли босорка помирає наглою смертю, несподівано тобто — аварія там чи звір лихий в лісі роздер, — і не встигає дар передати? Пані Надя сказала, що, за давніми віруваннями, тоді душа босорки не має по смерті спокою і знаходить собі між світами притулок. Стає напвіпривидом-напівдухом і опиняється в місці поряд з такими, як сама. А що Ксеня померла наглою смертю, вкоротивши собі віку, то, за сільськими поговірками, її босорканський дар так і лишився неприлаштований. Знаєш, про що я ще запитала бідну жінку і мені досі від того соромно? Запитала, чому гріб з тілом Ксені хоронили закритим, навіть для прощання не відкривали, і який стосунок до того всього мають кажани. Пані Надя розридалася, упала мені на груди й плакала навзрид, заливаючи мене слізьми. А коли добряче виплакалася і я вже не раз пожаліла, що спитала, та сподівалася, що вона не відповідатиме, жінка промовила: «Я відкрила тільки один раз, щоб попрощатися, хоча син не дозволяв це робити. Ох, що вона із собою зробила, бідна моя дитина! Обличчя було спотворене. Не від того, про що ти подумала. Його спотворив біль, його спотворили страшні муки, у яких помирала моя донечка. І, так, вона була вагітна. Хто з нею таке сотворив, за що? Хто батько дитини — теж не знаю, і син не знає й навіть не здогадується. Злі язики кажуть, що вона себе отруїла. Себе і малятка. То неправда. Ми не відкривали гріб тільки через те, що дивитися на спотворене личко ще вчора такої красуні було несила. От як воно бува. Я безупинно молюся за порятунок її душі. А коли помру, то хто помолиться, Лесю, може, ти? Будь ласка, дитино. Інколи згадуй у своїй молитві мою бідну Ксеню». Пані Надя взяла з мене слово, що я нікому про це не розповім. Я присяглася. Сьогодні я цю клятву порушила. Сама не знаю, чому розповідаю тобі. Мабуть, тому, що нести самотужки таку ношу вже несила, а може, тому, що пані Надя вже рік як померла, а я оце недавно про се довідалася. Випадково зовсім. Зустріла на вокзалі нашого одногрупника, а він родом з Турки. Ото він і розказав. Додав, що брат Ксені нарешті із заробітків назавжди повернувся. І не через смерть матері, а тому, що добряче здоров’я підірвав, а що заробив, то, певно, піде на лікарів. А в Італії не лікується, бо там дуже медицина дорога. До всього, дітей вивчив, одружив, і вони вже на власному хлібі, якось собі раду дають. От я й подумала, що смерть пані Наді наче звільняє мене від тої клятви. Тепер ми з тобою, Веронічко, то нестимемо разом. Бо я знаю всі твої секрети, а ти знаєш мої.