Блондинка стояла під дверима її під’їзду й метушливо та трохи розгублено зазирала досередини, коли хтось виходив із дверей. Їхній під’їзд мав відеодомофон, і вхідні двері замикалися на ключ, та ще й на чатах завжди сидів вахтер, тож абихто всередину потрапити не міг. До всього на кожній сходовій клітці висіла відеокамера, котра цілодобово фіксувала всіх, хто входив у квартири чи виходив з них. І навіть якщо знеструмити будівлю, потрапити в неї невидимкою чи інкогніто неможливо, тому що обладнана автономним енергозабезпеченням: сонячними батареями на даху й накопичувальним акумулятором енергії в підвалі. Тож не дивно, що блондиночка когось чекала у дворі, а не в під’їзді. Бо якщо вахтерові Василю не повідомити, що чекаєте о такій-то годині на гостей, то він навіть твою рідну маму без дозволу не впустить. Навіть те, що блондиночка якось потрапила в їхній внутрішній дворик, який теж охороняли, було дивом. Зазвичай усі непрошені гості чекають на лавці біля вхідних воріт, що ведуть на подвір’я. Цікаво, до кого прийшло це миле створіння?
І тут сталася несподіванка. Тільки-но юна красуня побачила Вероніку, то враз перемінилася на лиці. Жінка відразу помітила цю переміну. Замість розгубленості на личку юнки з’явилася рішучість і навіть якась прихована хижість. Вероніка сповільнила крок. Внутрішньо напружилася. Невже ця лялечка прийшла до неї? Порилася в сумці, дістала ключі.
Щойно Вероніка пройшла повз дівчину й уже простягнула була руку з ключами до дверей, як почула за спиною невпевнене:
— Доброго здоров’ячка, шановна пані Вероніко, я до вас.
Вероніка так і завмерла з ключами в руці. Дівчина не просто чекала на неї — вона її знала.
— Маю до вас термінову справу, пані Вероніко. Я вам навіть телефонувала, але ви були поза зоною. Тож я наважилася прийти до вашого помешкання й зачекати на вас тут. Не ображайтеся, будь ласка. І вислухайте мене.
Вероніка повернула голову на звук її слів. Дівчина нервово сіпнула плечима, тоді навіщось поправила рукою і так бездоганну зачіску, а тоді трохи спантеличено додала:
— Мене звати Лєна. Я з Києва. І я коханка вашого чоловіка.
От щó має відчувати жінка, котрій повідомляють таке? Жінка, до якої набралася наглості заявитися чоловікова коханка, просто щоб розповісти про себе. Вероніка від почутого заціпеніла й нервово закліпала очима. Так і стояла із затиснутими в руці ключами, попервах не тямлячи, що далі робити. Урешті зібрала докупи кавалки здорового глузду, опустила руку й озвалася до юнки:
— Ви мене ні з ким не переплутали, шановна?
Хотілося враз почути, що це їй привиділося, що це насправді її уява з похмілля щось вихимерює.
— Я розумію, що це звучить трохи несподівано. І ви можете мене прогнати, і матимете на це повне право, але я благаю вас мене вислухати. Ростя мені про вас багато розповідав. Для нього ви сама досконалість. Він казав, що ви бездоганна, унікальна. І, мабуть, тільки тому я таки зважилася на цю розмову, адже наш Ростя такий м’який і такий нерішучий, що від нього не дочекаєшся. Тож, пані Вероніко, вислухайте мене. Може, сядьмо ото під липою на лавці, щоб людям не заважати. — І блондиночка довгим тонким пальцем з французьким манікюром показала на лавку, що сиротою стояла біля порожнього дитячого майданчика.
Було літо, і була обідня спекотна пора. Майже всі мешканці будинку, котрі мали дітей, виїхали з міста на природу, а хто залишився, той волів спеку перечікувати під кондиціонерами.
— Я нічого не розумію. — Вероніка врешті почала приходити до тями. Вона по-діловому застебнула сумку, досі тримаючи в руці ключі. Ця молода особа либонь її з кимсь плутає. — Який Ростя? Яка коханка? Ви при своєму розумі? Та мій чоловік — найпорядніша людина у Всесвіті. За двадцять три роки спільного життя жодного натяку на зраду. Дівчино… Як вас там? Лєна? Ви мене з кимсь сплутали. Про якого Ростю йдеться? Мого чоловіка звати Ростислав Павлович.
— Нічого я не переплутала. Вислухайте мене. — Білявка вхопила Вероніку за руку й потягнула до себе. Її долоня була крижана. — Ростя — це Ростик, ваш Ростик. Ростислав Павлович Кузьменко. Усе правильно. Я знала, що ви мені не повірите. Може, і добре, що не додзвонилася. Краще тет-а-тет погомоніти. Ми з Ростею зустрічаємося вже два роки. Усі його відрядження — то втечі від вас до мене. Бо ви його геть замучили своїми вагітностями. Відпустіть чоловіка на волю, благаю. Дайте можливість побути щасливим поряд із тою, кого він любить, не змушуйте його терпіти через жалість та через тестя-сатрапа.