Вероніка шарпнулася й висмикнула руку з тремкої долоні Лєни.
— Що ви таке мелете? — У Вероніці закипала злість. — Послухайте, дівчино, я не збираюся тут з вами говорити про свого чоловіка. Ви або божевільна, або вас хтось намовив. Мій Ростик — чесна й порядна людина. І навіть якщо припустити, що ви не брешете і справді мова йде про Ростислава Павловича, то чому я про вас нічого не знаю? Чому він мені про вас нічого не розповідав, якщо у вас таке кохання? Де логіка, дівчино?
Блондинка роздратовано відкрила сумочку, витягнула з неї фотографію й сердито пхнула її просто в очі ошелешеній Вероніці. Зі світлини на жінку дивився її Ростик в обіймах юної напівоголеної Лєни, чиї перса ледве прикривав куций топік, а вони звабливо випиналися з нього яблучками. Те, що правило за спідницю, важко нею назвати: тканина заледве прикривала причинне місце. Про таких дівчат кажуть: ноги ростуть від вух.
Вероніка відчула, як повертається ранкова нудота й головний біль. До всього додався шум у вухах. Жінка старалася вхопитися за рештки здорового глузду, щоб не завити від розпачу.
— Заберіть, — сердито рявкнула в обличчя блондинці. — То може бути і фотошоп, а якщо ні, то спільне фото не перетворює стриптизерок на чиїхось коханок.
— Правильно, доцю, — раптом почувся за спиною голос мами.
Грізна та свавільна пані Урсула, узявши руки в боки, стояла як грецька статуя — монолітна і могутня. Мама була на голову вища від Вероніки, мала схильність до повноти, але її ріст сповна це компенсував. Вона й у свої майже сімдесят була схожа на розкішну гоголівську Солоху, з повною пазухою добра та здоровим рум’янцем на обличчі. Це додавало жінці шарму й певної екзотичності. До всього пані Урсула мала бездоганний смак і вміла носити на собі дороге шмаття так, що навіть у молодих не виникало сумніву: це жінка «на мільйон», а не просто додаток до свого чоловіка-бізнесмена.
— Що витріщилася, шалава фарбована? — Вероніці треба взяти в матінки кілька уроків ось такої балачки. — Чого ти сюди припхалася, курвисько? Ану забрала свої фоточки, сіла на мітлу та полетіла. Якщо за п’ять секунд не заберешся, викликаю поліцію. Чула? То наше місто, дорогенька, і тебе в цюпу на п’ятнадцять діб таки посадять, і то мінімум. До нариків чи до спідників. Ото вже постараюся, слово честі. Ну, суко фарбована. Пішла геть!
Чого-чого, а такого прийому красуня Лєна таки не чекала. Може, пані Вероніка і була добра та довірлива, проте її мама… Теща коханого Рості... З очей білявки покотилися сльози, вона зашморгала носом, важко задихала, похапцем сунула фотку в сумку й кинулася стрімголов до воріт. Біля виходу розвернулася й крикнула:
— Пані Вероніко, я хотіла по-доброму. А ви, ви… Ви не така й свята, якою він вас описав. Тому Бог і не посилає вам дітей. А я йому народжу, народжу, обов’язково подарую сина, і тоді він вас кине, навіть із жалості з вами не буде. Я вам на вайбер скинула відео. Спочатку пожаліла, що скинула, а тепер — ні. Чорт з вами і вашою мамою. Я свого Ростю вам не віддам.
Білявка щезла за високими воротами, котрі її випустили, але назад навряд чи колись впустять. Мама Урсула про це подбає, Вероніка була певна, як була певна й у тому, що на горіхи дістане охоронець, який цю білу заразу сюди впустив, дістане і Ростислав — навіть якщо з’ясується, що не винен, то з профілактичною метою дістане, як щеплення на майбутнє. За кілька хвилин дістане догану і Вероніка, бо заговорила з брехливою зухвалкою. Жінки ще якусь мить дивилися на затраснуті ворота, кожна приходила до тями по-своєму.
— Мамо, і що це було, скажи? Що я щойно почула? — врешті видушила Вероніка.
Мама зітхнула, аж раптом сказала несподіване:
— Правду, дочко. Ти вперше почула про свого чоловіка правду. Настав час зняти з очей рожеві окуляри. Пішли до хати, поговоримо. До речі, тобі дуже пасують яскраві кольори.
15 Кобіта (діал.) — жінка.
13
Поки мама порядкувала на кухні, готуючи обід, Вероніка пішла в душову кабінку і просто стояла під струменем ледь теплої води, намагаючись хоч трохи прийти до тями. Думки плуталися, не хотіли увиразнюватися, втікали від неї, ховалися в закапелках несвідомого, наче знущалися над здоровим глуздом. Однак чомусь відчаю та спустошеності, як щоразу після втрати дитини, не відчувала. Оце щойно вона дізналася, що той, кого найдужче кохає, — зрадник. А воно чомусь не так болить, як мало б… Чи просто вона ще не усвідомила?
Вода зробила свою добру справу. В голові перестало гудіти, млість минулася. Тим часом мама увімкнула ноутбук, підсунула до нього крісло і сказала коротко: