— Мамо, а як ти тата простила, знаючи те все? Як ти могла після того лягати з ним у ліжко, кохатися?
— У нас є ти, Веронічко. І часто заради тих, кого найдужче любимо, ми готові не тільки на великі подвиги, а й на великі дурниці. Чи хотіла я помститися твоєму батькові? Так, хотіла. Ні, не за принципом «клин клином». Що можна вибити, коли нема чого вибивати? Чи ти думаєш, що йому боліло б так, як боліло мені? Якщо щось твого батька і хвилює понад усі скарби світу, то тільки ти. Зрада вміє той вогонь гасити. Бо пробачити — означає забути, а хіба таке забути можна? Так, ми досі спимо в одному ліжку, накриваємося однією ковдрою, але не одним сонцем. Наше сонце вже давно мертве. Я пригадую, як одного разу в нас дійшло майже до розлучення. Ти вже заміжня була і жила ось у цій квартирі з Ростиком. З’явилася якась вертихвістка з малолітнім пацаном і стала стверджувати, що то син Януша. Та вона ж не знала, що Януш на свинку перехворів і дітей мати не може. Але мене це вкурвило, і я сказала Янушу, що подаю на розлучення. Він тоді дуже злякався, що я можу піти. Ні, не через палке кохання до мене — через палку любов до тебе, до його єдиного справжнього кохання. Він боявся, що коли ти почуєш про нього правду, то перестанеш його любити. Ох, доню, я не ревную. Я просто дякую Богові за милість, що ти в нас є. І хай там що ті кляті ескулапи з високими дипломами розповідали, хай би які прогнози давали, дитинко, я впевнена: ти будеш щасливою і матимеш дітей. Просто щось ми в нашому житті робимо неправильно. Може, мало жертвуємо хворим чи бідним, може, когось образили надто сильно? Бо як можна пояснити всі ті негаразди, які сиплються на твою голову? Знаєш, про що я щойно подумала, згадуючи своє минуле? Може, не варто зраду прощати? Га? Подумай, дитино. А думати краще поміж тих, хто тебе любить. До речі, ти наче зібралася тут ремонт робити? То хай він собі поступово робиться. За майстрами можна і на відстані наглядати. Наш-не-наш Ростя переїде жити до нас у заміський будиночок. Тимчасово, звісно. Поки ви не порозумієтеся. А якщо, звісно, ти надумаєш розлучатися, то хай іде на всі чотири сторони. То що, моя люба дівчинко, переїдеш тимчасово до нас? Поки зрозумієш, чи потрібен тобі Ростик, який ураз перетворився на Ростю?
14
Мама поспішала додому, щоб розповісти чоловікові про Ростю, а ще підготувати кімнату для переїзду Вероніки. Урсула все розуміла і не квапила доньки, не стала чекати, поки та збере речі. Вероніка цінувала таку мамину тактовність. Щойно за Урсулою зачинилися двері, вона знову розплакалася. Упала на білосніжний килим у спальні, згорнулася клубочком і заридала. Спочатку тихо, потім голосніше і врешті завила… Так жалібно і так сумно, що від того виття, здавалося, серце розірветься. Тільки усередині вже нічому було рватися, мабуть, воно собі тихенько вмерло і її сльози були таким собі оплакуванням тої кончини. Добре, що будинок новий і гідро-та звукоізоляція просто чудові: є впевненість, що її муки нікому не шкодитимуть. Дивно, але в отому всьому горі навіть про таке подумалося. Потрібно заслужити щиру нелюбов від Бога, щоб отримати відразу на свою бідну голову стільки лих: утрачена дитина, утрачене кохання, напрочуд реальні сни і вона як передвісник дитячої смерті, її німий проводир…
Бозна-скільки вона так пролежала. Уже й сльози закінчилися, і тіло затекло, і телефон разів сто вигравав знайомою мелодією Шопена… Не хотілося вставати, не хотілося і жити — просто шалено кортіло перестати існувати. Якби то було так легко і Бог узяв та й витер її зі щоденника буття! Бо кому вона потрібна? Батькам? Так, батькам. А вона думала, що в них щасливе сімейне життя. Як уміло вони приховували свої проблеми і від доньки, і від оточення! Їх вважали еталоном доброчесності. Чи потрібна вона Ростиславу? Точно ні. Інакше б він не шукав утіхи й розради на стороні… І навіть не випадковою є ця його Лєна, не перша і, мабуть, не остання у довгому трофейному списку. А що його тримає біля неї? Хай як це гидко звучатиме, але це страх, Вероніка цього певна. Страх з подвійним дном: Ростик боїться втратити статки, фінансовий примарний рай, боїться бути знищеним владною рукою магната Януша Вишневецького. Вероніка добре знала, що розбитого доньчиного серця її тато Ростиславу ніколи не пробачить.