Урешті змусила себе підвестися. Знала: якщо надто довго не братиме слухавки, знову примчить мама. Мабуть, то вона телефонувала… Схопила телефон і отетеріла. То був той самий невідомий номер, що належав білявці Лєні.
— Надокучливе стерво, — прошипіла крізь зуби.
Лють добряче струсонула жінку. Тремкими пальцями кинула номер у чорний список. Відразу це треба було зробити! Та хто знав, що після такої «милої» бесіди на подвір’ї це юне бісове поріддя не зупиниться… Ще були пропущені дзвінки від Ростислава. Певно, та білобриса його вже ощасливила новиною. Ну й нехай. Нехай між собою самі розбираються.
Зібралася доволі швидко. Валіза готова. Сумка, документи… Робила все на автоматі. Сіла на краєчку двоспального ліжка, обвела сумним поглядом кімнату, в якій ще вчора вважала себе найщасливішою у світі жінкою, коханою, єдиною, неповторною, досконалою… Усе здавалося несправжнім. Щоденник її життя перетворився на чернетку, з якої дуже легко вириваються сторінки. Погляд зупинився на дверях чоловікового кабінету. Затерпла від усвідомлення, що за ними можуть бути заховані відповіді на всі її сумніви.
Майже бігцем кинулася в кабінет. Зручна й затишна кімната, наскрізь пропахла чоловіком, якого ще годину тому майже обожнювала Вероніка. Жінка сама запропонувала зробити в цій кімнаті кабінет — зону комфорту для коханого. Ростик радо погодився, а Вероніка не втручалася навіть у дрібницях, коли коханий з радісним вогником в очах тут усе облаштовував.
Третину кімнати забирав величезний письмовий стіл. На ньому акуратно складені течки з паперами, настільний канцелярський набір із червоного дерева, подарований тестем: підкладка для письма з дерев’яним декором, подвійний лоток для документів, ніж для розпечатування листів, бокс із папером для записів, перекидний календар, підставка з двома кульковими ручками та підставка для ручок та олівців, візитниця. Це надавало кабінету солідності й ділової вишуканості. На стінах намальовані зі смаком картини — пейзажі степу та гір. І, звісно, усі в дорогих золочених рамках. І майже всі — це її подарунки Ростику з нагоди чи без нагоди. І майже всі вони куплені нею на виставках чи вернісажах за чималі гроші.
У книжковій шафі на всю стіну, за склом, елегантно стояли книжки в дорогих палітурках. Вероніка була впевнена, що більшість із них Ростик так ні разу й не розгорнув, але корінці тих книжок мали сигналізувати відвідувачу про чудовий смак господаря та його інтелект: Сенека, Флобер, багатотомник Шекспіра в оригіналі, Золя, Стендаль, Пруст... Та крім домашньої бібліотеки на полицях шафи було багацько подарунків — милих дрібничок, сувенірів, що їх пара привозила з мандрів… Спогади, приємні, щасливі, дев’ятим валом накотили на жінку і мало не придушили. Господи, яка все-таки вона слабка! Відвернулася від скляної кулі з Ейфелевою вежею: струшуєш — і всередині падає сніг. То вони привезли її з мандрів 2000 року, коли зустрічали в Парижі нове тисячоліття.
Повернулася спиною до шафи, упритул підійшла до письмового столу. Похапцем кинулася перебирати папери, прагнучи знайти… Що? Поки сама не знала. Повисовувала шухляди. Ідеальний порядок. Усе на своїх місцях, ніякого розгардіяшу і тим паче найменшого натяку на присутність чужої жінки. А що ти хотіла? Щоб червоні трусики-стринги лежали закладкою в політичній енциклопедії? Чи, може, щоб пасма-кучерики причаїлися в маленькій шкатулці? Тьху!
Всілася в м’яке шкіряне крісло. Ростик любив комфорт, а в цьому кріслі справді почуваєшся зручно. Шкода, що ноутбука чоловік забрав із собою. Той би розповів їй набагато більше за нишпорення паперами. Чому вона ніколи не перевіряла його пошти, приватних повідомлень у месенджері, не читала есемесок, не вимагала роздруківок вхідних дзвінків? А тому що беззастережно довіряла. Коли по-справжньому любиш, то сліпо віриш. А з’ясувалося, що не можна нікому сліпо вірити — ніколи й нізащо.
Втупилася очима в дубовий комод, що стояв праворуч від столу. На поверхні — світлини в рамках: щасливі пички Вероніки та Ростика, сфотографовані в різні роки. Однаково усміхнені й радісні — і ті, на яких їм по двадцять п’ять, і ті, на яких їм за сорок. Є фото й Ростикових батьків. Певно, фотографувалися в салоні. Молоді такі, строгі, серйозні. Вони сидять у фотелях, а між ними, тримаючи в руках якусь товсту книжку, стоїть десятирічний Ростик. І теж серйозний, надутий, урочистий. Убраний у темно-синій костюм, білу сорочку й краватку. Нині, коли він згадував ті часи, то завжди сумно всміхався. Його батьки жили доволі скромно. І отой костюм, у якому він на фото, був його перший власний. Не «спадок» після двоюрідного брата, як решта одягу, а геть новий, його тато дістав по блату на базі в Києві. І краватку теж там купив, і то теж була його перша власна краватка. Як він пишався тоді собою! Веронічка може йому не вірити, але саме цей костюм, ця строга й урочиста краватка стали тим мотиваційним стимулом, що заохотив хлопця вчитися, і малий Ростик із такого собі середнячка, котрий у щоденнику мав не одну трійку, враз перетворився на круглого відмінника. Вероніка провела пальцем по фотці. Ростик на цій світлині дуже схожий на свого батька. Чоловік не надто часто про нього згадував. Либонь, тому, що той помер раптово, коли хлопець закінчував сьомий клас, і та втрата була такою несподіваною та глибокою, що досі щемко болить. А Вероніка й не наполягала на тих спогадах. Для чого ятрити коханому душу? Захоче — розкаже. Не захотів і не розказав. Не дуже розповідала про покійного чоловіка і Роза Геннадіївна. Лише зітхала важко, коли його згадувала, говорила, що був доброю та чуйною людиною, любили його і діти в школі, і сусіди, і навіть коти у дворі, яких він підгодовував. Тепер котами опікувалася пані Роза, і в цьому теж, мабуть, частково втілювалася її пам’ять про чоловіка.