Вероніка схлипнула, перехрестилася. Якби не була вірянкою, то вже давно кинулася б ходити по різних там провидицях, цілителях чи знахарях. Можна, звісно, то назвати й прокляттям родовим, але… Ні в маминій, ні в татовій родині з дітонародженням ніколи проблем не виникало. У Ростиковій теж. Доля? «Так, доля така», — торочила собі та не припиняла спроб.
Усередині щось бридке й жахливе заворушилося, виставило свою гидку пику. Цього разу вона не противилася цьому, не ховалася за словами молитви, а просто випустила звіра з клітки. Нема сил зараз стримувати його. Цей звір — то її божевілля. Вона не голосила і не вила надривно, як раніше, не кидалася словами жалю чи докору, жбурляючи ними, мов м’ячиками. Вона просто вимкнулася. Умить збайдужіла до всього: людей у білому біля неї, світу всередині, порожнього, гнітючого, який хіба занапастить, але не врятує… Болота, яке смердить і душить. Чи мають право такі порожні, як вона, жити? Згадала слова отця Дем’яна — монаха за покликанням, Божого чоловіка. Він умів достукатися до неї. Казав, що Господь приготував її для чогось іншого, не менш важливого. Мовляв, не всі жінки мають ставати матерями. Є багато таких, котрі добровільно від цього відмовляються — стають нареченими Божими. До всього, якщо для неї так важливо кимсь опікуватися, завжди можна всиновити чи вдочерити дитя, котре потребує любові й тепла не менше за рідне. Скільки на світі сиріт? Це і справа богоугодна, і матір’ю можна стати не народжуючи. Бо та матір, яка зростила, а не та, що народила. Думка отця здалася їй прийнятною, навіть дуже слушною… Летіла додому як на крилах. Однак ця її радість розбилася об скелю неприйняття рідних. Ані батьки, ані коханий чоловік не могли зрозуміти, як чуже дитя, не відомо ким народжене, з препоганим генетичним набором (бо хіба нормальні батьки відмовляються від дітей), може стати для них рідним. Вероніка пригадує, що тоді чи не вперше не послухала рідних і цілий рік микалася сиротинцями, тішачи дітей подарунками. Усе шукала своє дитя. Оте єдине, тільки її. Малі безбатченки горнулися до неї, дехто називав мамою, просив узяти в сім’ю, обіцяв бути добрим сином чи найліпшою донькою. А Вероніка їх просто жаліла. Кожного хотіла зігріти, але материнської любові до тих, від кого відмовилася найрідніша у світі, вона не відчувала… Щось, мабуть, психологічне стояло між нею і тим бідним, зболеним дитям. Крім жалості та співчуття, до цих малих не було жодного сильнішого почуття. Не було ні крихти тої любові, що вона проживала, дослухаючись, як усередині ворушиться її маля… Можливо, дорослість у поглядах сиріт-трирічок лякала її, а чи страх хапав за серце, коли переконувала себе: «Візьми дитя в родину — і ти його полюбиш». Але страх не впоратися з такою відповідальністю просто душив її, збивав з ніг, перетворюючись на паніку, і Вероніка втікала додому, розуміючи, що не готова бути мамою для зрадженого сироти. Готова бути подругою, сестрою, учителькою, але не мамою… Як вона в такі миті себе ненавиділа!.. Навіть на всиновлення не здатна!..
Чому саме зараз це все так яскраво згадалося? Може, тому, що вона і справді нікчема, ні на що не годна? І всі її молитви та обітниці Богові не потрібні? Бо хто слухає нікчем? Навіть Бог любить щасливців. Стала молитися, виганяючи з серця відчай, що був стиснув його холодними лещатами… Але слова молитви не допомагали, відчай міцно тримав її серце, паралізував волю, роз’їдав розум… І Вероніка здалася…
2
Отямилася в клініці для душевнохворих, захованої в Альпійських горах, куди її, напівживу, з порізаними венами, відвезли батько з Ростиком — подалі від рідного міста й усього, що нагадувало про пережите.
Буяв травень. Три місяці минуло від того страшного зимового дня. Пригадувала все потроху. Досі не могла згадати справжньої причини: чому вона тут? Насправді від лікарів уже знала чому, а згадати, як усе відбувалося, не могла. Пам’ять зачинила двері до того спомину: мабуть, поки зарано туди заходити. Зате всі свої десять невдалих вагітностей пам’ятала чудово. Ліки та психотерапія вкупі з арттерапією не дуже допомагали, хіба що трохи притуплювали біль. Лікарям у цьому не зізнавалася, та вони, певно, про все здогадувалися, тому що вперто її не виписували. Зрештою, не дуже й хотіла повернення додому. Що вона скаже батькам, коханому? Навіть на побачення до них не виходила, жила в шкаралупі, захищаючи власний простір, — усе пізніше, усе потім, усе колись…
Знайшла собі заняття в тому напівреальному альпійському раї: часто гуляла ідеально доглянутими доріжками парку навколо клініки. Назирці, наче тінь, брів санітар. Тут так заведено, бо вона офіційно пацієнт, хоч і сумирний, що йде на поправку. Інші пацієнти пробували заприязнитися, але… Не хотіла ні з ким говорити, їй було затишно наодинці. «Гарна компанія підібралася: двійко нещасних — Я та Я», — сама собі таке казала. Посеред парку стояв невеличкий, зарослий ліліями ставочок. Могла годинами дивитися на те, як квіти розкривали голівки, усміхаючись сонцю, і, так само усміхаючись, закривали їх перед спочинком. Пара білосніжних лебедів плавала плесом. Ідилія для хворої свідомості. Уночі після таких прогулянок нічого не снилося. Пропав і внутрішній галас — дитячий плач, — він також вимкнувся. Сни не приходили. Вона випивала ліки, що їх дбайливо приносила медсестра, і, поклавши голову на зручну ортопедичну подушку, просто вимикалася, щоб уранці прокинутися живою, здоровою фізично — і вигорілою там, де, певно, має жити душа. Хтось тримав ту душу ще при тілі, мабуть, сподіваючись, що не все там вигоріло. Колись подруга Ксеня розповіла притчу про величного дуба, що ріс у старому карпатському лісі.