Роздивлялася інші світлини. Наче сто разів бачила, але чомусь, коли спіткала біда, вони стали для неї якимись особливими. Ось іще одна особлива: тато, мама, вона і Ростик, тато якраз після операції. Тепер зрозуміло, чому в Ростислава така натягнуто-винувата посмішка, у тата сердитий і трохи втомлений вигляд, у мами розгублений — і лише Вероніка тут усміхається на всі зуби. Тому що… Вони всі знають правду, приховують її від неї, а вона шкіриться, як дурочка. Блін, раденька, що дурненька? Так, Веронічко? Ні, вже не раденька, але все ще дурненька.
Одна фотка чомусь вивищується над іншими. Хоча наче й одного розміру, і в такій самій сріблястій рамці, що й решта. Ох, та рамка, мабуть, на чомусь стоїть. Вероніка підвелася з крісла, підійшла до комода, узяла світлину в руки. На ній вона щаслива й усміхнена двадцятирічна юнка. Такою вона зустріла Ростика. Широко розкриті карі очі з хитрими іскринками світяться так щиро і так щасливо, що Вероніка наче у відповідь усміхнулася собі тодішній. Зітхнула, хотіла поставити фотку на місце, та погляд зачепився за сріблясту шкатулку. Ось на чому стояла світлина і тому здавалася вищою від решти фотографій.
Відклала знімку. Узяла шкатулку до рук. Ніякої раритетності чи бодай цінності. Знизала плечима. Чому вона раніше її не помічала? Та шкатулка, либонь, уже сто літ тут стоїть. Принаймні має доволі немолодий вигляд. Зрозуміло, чому вона її раніше не зауважувала. Квартиру прибирає пані Ліда, яку найняв чоловік. Витирає порохи, витрушує килими, натирає до блиску підлогу, поки Веронічка в басейні, театрі, на виставці, у лікарні чи просто на закупах у супермаркеті. Ростик свідомо уклав такий графік прибирання, щоб кохана дружина не перетиналася з хатньою робітницею. Аби запобігти незручностям, так би мовити. Лиш раз Вероніка випадково зустріла пані Ліду. Коли мусила повернутися додому по забутий телефон. Як виявилося, пані Ліда — це маленька, худенька жіночка років шістдесяти, однак метка й доволі справна як на свій вік. Познайомилися, наговорили одна одній купу компліментів і на тому їхнє знайомство закінчилося. Вероніка була задоволена її роботою і не мала жодної претензії. Прибирала вона завжди чисто й делікатно. Мабуть, тому цю шкатулку Вероніка раніше й не зауважила, бо за фотками вона геть губилася.
Покрутила в руках несподівану знахідку. Звичайна шкатулка-чеканка. Схожі вироби бачила на вернісажі. Продавець хвалився Вероніці, що виготовляє їх самотужки. Розговорилися. От уміє вона влучними запитаннями прихилити людей до себе! Цей пан і розповів, що навчився ремесла чеканки у в’язниці, коли сидів за крадіжку. Тепер оці вироби його й годують. Той чоловік навіть розкрив їй деякі секрети чеканення. По-перше, кожен автор, творець-майстер, якщо він себе поважає і вважає докою у своїй справі, воліє залишати на виробі своє клеймо, такий собі підпис. І чоловік показав Вероніці «свій». Букви «О_Є» на споді шкатулки, на дні, на пелюстці квітки, — ледь помітні, на перший погляд навіть здаються звичайним малюнком. Так само чоловік повідав, що деякі шкатулки роблять із секретом: вони мають подвійне дно. Вероніка покрутила в руках Ростикову. Наче нічого особливого. Уважно продивилася елементи, де міг бути «захований» підпис майстра, і таки його знайшла. Навіть більше за ініціали. У нехитрому геометричному орнаменті, що вкривав шкатулку з усіх боків, з правого боку у квадратик було вписане: «Павло К». А Павлом звати Ростикового тата. Може, то його робота і ця шкатулка — пам’ять про батька? Але чому коханий ніколи їй про це не розповідав? Стенула плечима. Відкрила шкатулку. Усередині — старі чорно-білі фотографії з Ростикового дитинства. Ось Ростик — зайчик під ялинкою у дитячому садочку. Ось він з буквариком тримає за руку високого молодого вусаня, певно, тата, бо вусань дуже схожий на чоловіка із «салонної» світлини, яку Вероніка перед тим роздивлялася. Тільки тут він значно молодший, хоч і років між знімками, схоже, минуло небагато, якихось п’ять-шість. Приклала фотку до тої, що у сріблястій рамці і на якій десятилітній Ростик з батьками. Як же постарів чоловік за кілька років! Мабуть, таки правда: хвороба серце з’їла, від неї він і помер. Вероніка нишпорила далі. Фото з однокласниками різних років; Ростик на велосипеді, на риболовлі з друзями, у парку на гойдалці з мамою; комсомольський квиток, потріпане часом свідоцтво про народження. Розгорнула: рік народження, батьки… Усе виписано ідеальним каліграфічним почерком. Батько — Павло Остапович Кузьменко, мама — Роза Геннадіївна Кузьменко. Згорнула свідоцтво, поклала назад у шкатулку. Усередині лежали ще якісь вирізки зі старих газет, на одній з них мамі Ростика вручають нагороду «Заслужений учитель України», а на іншій Ростика, як відмінника навчання, нагороджують золотою медаллю. Більше нічого цікавого. Нічого цікавого для розвідниці Вероніки — і таке дороге для її чоловіка. Оці дивні та химерні чоловікові скарби її навіть розчулили. Був же ж нормальним добрим хлопцем. Не зрадником. Любив батьків, школу, мав друзів. А ким став? Може, для інших він і залишився тим самим Ростиком — чудовим сином, добрим приятелем, старанним учнем, чуйним чоловіком. Згадала маму Ксені, пані Надю, і розповідь Лесі про допомогу Ростика. От же ж, він пані Наді тишком-нишком допомагав, тому що співчував, тому що добрий і чуйний до чужого болю. Тільки чому не до Вероніки? Уже хотіла закрити шкатулку, як раптом згадала слова старого майстра, колишнього в’язня, про сховок у дні. Розсміялася сама з себе. Бо його тут може і не бути. Вийняла всі папери, легко шарпнула за хвостика, який наче випадково стирчав у кутку червоної устілки — і та зі скрипом піддалася. Тканинка лише щільно затуляла мідне дно, під яким таки був сховок. Вероніка здивовано дивилася на згорток із сірої матерії, захований там. Обережно взяла його до рук, розгорнула й обімліла. Усередині були дві кістки якогось чи птаха, чи дрібного звіра. Одна кістка була схожа на грабельки, друга — на вила. Під ними лежало чиєсь волосся. Довге пасмо, сантиметрів двадцять завдовжки. Чорне, як крило галки. То було людське волосся.