Був той дуб великий та дужий. Ніхто не відав, скільки йому літ. Тисяча, дві, три… Казали, що Господь, коли творив цей світ, передусім створив ґрунт, а найпершим посадив оцей гуцульський дуб. Але часто так буває: якщо живеш надто довго і бачив надто багато, то здається тобі, що ти — наймудріший в околиці, найдужчий між усіх живих. Тоді така пиха залазить у серце, що навіть той, хто створив тебе, уже мало для тебе важить. Запишався старий дуб своїми літами, своєю мудрістю та міцністю, адже навіть лихі блискавиці, що влучали в його тіло, не завдавали шкоди, — таким дужим він був. Аж якось у тому лісі сталася пожежа… Сухим та гарячим видалося літо. Від маленької іскри здійнялася заграва, і здавалося, що її гарячі язики лижуть небо. Вигоріло все, багато птаства й звірини загинуло. Не встояв і старий дуб перед вогняною стихією. Лише недопалок-штурпак стирчав з-під землі як спогад про колишню велич та славу. Прийшли люди, насадили новий ліс, адже життя завжди сильніше від смерті, коли воно має сенс. Нове життя сенс мало: земля знову народжувала і знову буяла. Захотілося якомусь гуцулу подивитися на те місце, де колись ріс дуб-велет. На місці колишньої діброви тепер буяли маленькі сосни. Чоловік підійшов до місця, де ріс дуб, і обімлів… З решток старого пня спиналася-тягнулася до сонця тоненька стеблина — паросток нового дуба.
— Той, хто має віру в серці та вміє просити, завжди буде почутий! — сказала тоді Ксеня.
«Той, хто має віру в серці та вміє просити, завжди буде почутий!» — повторила вголос. Натиснула рішуче на клямку дверей своїх споминів, штовхнула легко — і вони розчахнулись. Вероніка згадала все.
Після кількох годин, проведених у реанімації, її перевели в ліве крило лікарні, на другий поверх, де розташовані палати для ВІП-персон. Її дбайливий татусь вирішив, що тут їй буде краще. Тут і догляд ліпший, і комфортніше. Зрештою, Вероніки ніхто не запитував. Тому що жінка дивилася бездумним поглядом у власну порожнечу і летіла-падала в неї. «От би навіки в цій порожнечі лишитися», — мріяла вона. Навіщо хтось її знову ввімкнув? Коли медсестра вколола заспокійливе, Володимир Олексійович переконав сполошених і наляканих тата, маму й Ростика, що пацієнтка проспить до ранку і ліпше її не турбувати. Нарешті їй дадуть спокій. Заплющила очі, удаючи, що спить, і слухаючи, як, перешіптуючись та жаліючи, рідні виходять з палати. Чекала, коли нарешті прийде сон. А він уперто не приходив. Отже, це знак. Це той знак, якого вона так чекала. Рішуче скинула ковдру, над силу підвелася з ліжка. Тримаючись за стіну, дошкандибала до ванної кімнати, увімкнула гарячу воду, зачаровано стояла й дивилася, як поступово ванна заповнюється водою, а кімната — парою. Коли ванна наполовину вже була повна, млявим рухом дістала з кишені поцуплений в операційній гострий скальпель, поклала його на край, скинула з себе сорочку, занурилася, дослухаючись, як у голові заливається плачем її ненароджене маля, випірнула, схопила скальпель і рішуче полоснула по зап’ястках. Перед тим спеціально зайшла в нет, погуглила сайти, щоб зробити все правильно і швидко. Проте швидко не вийшло. Просто не пощастило чи навпаки пощастило? Володимир Олексійович випадково забув у її палаті мобільний. Як невчасно він за ним повернувся…
Вона майже померла, була напівпритомна, коли він її витягував з гарячої води, щось кричав, когось звав, і вона, із закинутою головою, через пелену сутінок, що обступали її, дивилася, як цівочкою з рук додолу скрапує червона рідина, лишаючи по собі багряну стежку. І тоді відразу ж, тієї самої миті, вона таки померла. Нехай на кілька хвилин, але пішла за межу. «Ох, Володимире Олексійовичу, навіщо ви мене врятували?» — запитують когось невидимого губи. Навіщо? Вона не заслуговує на те, щоб жити… Для чого? Вона мусить це з’ясувати, бо для чогось Бог таки зберіг їй життя — мабуть, мав на неї свої плани.