— Стоп, — зупинив Вероніку батько. — Не переривай мене, дочко, бо передумаю далі розповідати. Твій Ростичок любив не тебе — він любив мої гроші. І розрахував усе правильно. Ми з твоєю мамою станемо геть старими й немічними, ти з післяпологової депресії так і не вийдеш, бо тобі й далі вчуватимуться дитячі голоси, то кому керувати імперією, як не йому? Так, Ростиславу Павловичу Кузьменку керувати. Тому, кого магнат Януш називає сином, а єдина магнатова дочка обожнює та кохає до нестями. Коли я повернувся від Галі, першим ділом знаєш, що зробив? Ні, я не побіг до Ростислава товкти йому пику, хоч руки й свербіли, — я повернувся на роботу й улаштував там внутрішній аудит. Твій чоловік, люба, саме в той час перебував у відрядженні, здається в Польщі. І заслав я його туди на тиждень. Не стану тобі казати, що ця перевірка показала, бо то доволі нудна статистика, скажу тільки, що ще рік такої довіри з мого боку до любого зятька — і на нашій фірмі можна було б поставити хрест. Результати аудиту довели мене до лікарні, де я мало не здох, тому що обвели кругом пальця не якогось зеленого пацана, а завжди обережного й недовірливого Януша Вишневецького. Я встиг відсторонити Ростислава від виконання службових обов’язків на час розслідування, заморозив усі його рахунки, — а накрав він багато, — арештував його активи. А ще я переписав заповіт і викинув з нього Ростислава, скасував генеральну довіреність, виписану на нього, лишив його можливості права підпису і зробив звичайним регіональним менеджером. Я довго думав, що мені далі з ним робити. Та життя внесло корективи. Ти втратила чергову дитину і була така розчавлена, переживала це так важко, що я зрозумів: ця новина тебе остаточно доб’є.
Поки я хворів, Ростик повернувся у Львів та дізнався про неприємні для нього зміни. Він так сильно прагнув зі мною зустрітися, що мало не штурмом брав лікарню, але моя охорона його не впускала. Мали розпорядження і від мене, і від лікаря, котрий знав, чим спровокований мій інфаркт. Щойно я повернувся додому, то першим ділом зустрівся з Ростиславом. Ти ж цей день пригадуєш? Чула б ти його слізні виправдання, бачила б його плазування! Якби я був жінкою, то стовідсотково повірив би, та ще б сам себе звинуватив у тому, що він накоїв. Ця розмова тільки утвердила мене в переконанні, що я вчинив правильно, коли тобі не розповів ані про Ростикову зраду, ані про його фінансові махінації. Ростик поклявся, що нізащо ніколи тебе не образить і ніяких більше Галь чи Валь у його житті не буде. Треба сказати, що донедавна він і справді був майже чемним. Даруй, дитино, але остання твоя вагітність і лікування в Альпах добряче нас налякали, а єдиним, кого ти слухала і кому вірила, був Ростислав… Тому, коли об’явилася оця білява дуринда і ти вирішила переїхати до нас, я був переконаний, що це тимчасово. Бо той профі-маніпулятор упаде на коліна, придумає сто виправдань, і ти йому простиш. Але разом з тим я радів тій переміні, котра в тобі сталася. Ти наче прокинулася після летаргічного сну. Тож я нічого кращого не придумав, як заслати Ростика у відрядження в Білорусь і завантажити роботою так, щоб він світу білого за нею не бачив. Нового номеру твого мобільного він не знає, приїхати поки не може. Там його мій заступник пильнує, аби чого не втнув і не втік. Тому, дорога моя дитино, я хочу попросити в тебе пробачення. Вибач мені за те, що не вберіг. Що вчасно не розгледів під шкірою ягняти справжнього хижого вовка. Я сам ваш шлюб благословляв, я навіть маму твою переконав, що Ростислав для тебе краща партія, аніж син мого компаньйона Дмитра. А таки трохи краща, як з’ясувалося, бо Олег з наркодиспансерів не вилазить. Хоча… Може, якби ти одружилася з Олегом, у нас уже були б онуки. Ти не задумувалася доню, що то не в тебе можуть бути якісь фізіологічні вади, а у твого Ростислава? Бо Галина йому сина теж не виносила. Зрештою, ти доросла й тобі вирішувати, що далі робити з чоловіком: пробачити чи послати на всі чотири сторони. Я навіть готовий йому заплатити відступного, щоб той бездара на перших порах з голоду не здох. Так, кохання — страшна річ. Воно часто перетворює вільного на раба і, замість дарувати крила, інколи стає кайданами, що міцно нас тримають прикутими до обов’язку. Думай, дитино. І хай би що ти вирішила, я на твоєму боці.
Вероніка це знала. Відчувала, що тато її ніколи не образить, до останнього захищатиме. І разом з тим до Ростислава вона відчувала якусь… жалість. Чи досі вона його кохає? Отого, яким тримала в серці, — так. Але той, інший, яким їй його показали люди, був чужинцем, нікчемою, огидним брехуном, зрадником і ошуканцем. Згадала відео, показане Лєною, і слова Рості: «Дружина — то мій хрест!.. Ніколи я її не любив, тільки жалів». Згадала, зітхнула, поцілувала батька і сказала йому, що дуже його любить і що перепрошувати йому насправді немає за що. Тому що всі найкращі й найбезглуздіші вчинки часто робляться з однієї причини — сліпої любові.