— Тато, ти пам’ятаєш Ксеню, ту мою студентську подругу, яка в Італії загинула? — раптом запитала вона.
— Так, пам’ятаю, а чому ти її згадала?
— Скажи, а тобі Галя не схожа на неї?
— Дуже. Ксеня Гоцул. Красива і трохи сумна гуцулка. Най з миром спочиває.
Батько побожно перехрестився на образи, тоді важко зітхнув, проковтнувши розчулення і ще якісь недоказані слова. «Певно, зайві слова», — подумала Вероніка. А її батько ніколи не бовкає зайвого. Тоді Януш побажав донечці міцного сну без поганих сновидінь, і донька пішла спати.
Батькові побажання збулися. Бо поганих сновидінь не бачила. Навпаки, снилося щось добре, бо Вероніка цієї ночі літала. Так легко і так високо! Літала в чистому безхмарному небі — сама, — і так їй там було добре й безжурно, що не хотіла і прокидатися. Внизу виднілися густі ліси, чисті озера-ріки, зелені лани, пшеничні поля, мурашки-люди поспішали у своїх справах. Раптом від обрію посунула чорна буркотлива хмара, вона стрімко наближалася. Вероніка зрозуміла, що має втікати, бо якщо хмара її наздожене, то обов’язково проковтне. Дівчина летить-тікає, а хмара вже близько. Буркотлива лиховісниця, яка тільки те й робить, що ковтає літунів. Вона полює на крилатих, бо літати в її небі мають право тільки мрійники та особливі. А Вероніка — зайда, не особлива і чужа в тому небі. Про це злодійка хмара їй кричить і таки наздоганяє та ковтає Вероніку. Крила враз стають мокрими, годі ними змахнути. Вероніка падає долу, вниз, на зелену траву. Аж раптом чиїсь дужі руки підхоплюють і рятують її. Ті руки теж крилаті, бо вони не просто тримають, а огортають собою і несуть у далечінь так швидко й так прудко, що чорній хмарі, хай би як вона скаженіла й бурчала, їх не наздогнати. Чиїсь уста шепочуть їй на вухо: «Не бійся. Ти теж так зможеш. Часто зневірені стають найкращими учнями». Вероніка обертається, хоче подивитися в очі своєму рятівникові, подякувати йому… Мить і… Вона прокидається, тому що її висмикує зі сну телефонний дзвінок.
Вранці її розбудила Леся. Знічено та розгублено перепрошувала й затиналася на кожному слові. Виявляється, їй учора ввечері (навіть не так — уночі) задзвонив Ростик. Леся його номер кинула в чорний список, то він зателефонував з чужого мобільного. Плакав у трубку, клявся у вічному коханні до Вероніки, переконував, що його оббрехали й підло підставили, а оте сране відео — то взагалі монтаж, бо та Лєнка — то не просто дівчина легкої поведінки, то найсправжнісінька агентка, підіслана конкурентами пана Януша, і мета в неї одна: обезголовити фірму, позбавившись гуру торгівлі Ростислава Кузьменка. Ось таку несусвітню фігню плів Ростик. І говорив то так переконливо, що бідна Леся йому майже повірила і таки дала новий номер Веронікіного телефону. Вероніка про це мусить знати, бо на ранок подругу совість замучила. І Леся щиро розкаюється й посипає голову попелом. Чому вона така довірлива та співчутлива? Навіть покидьків і зрадників жаліє. Сама ж те кляте відео бачила, як і кістки кажана, і чорне пасмо… А от наплів цей блазень їй малу купу слів красивих — і вона розтанула, наче морозиво. Та як тут не розтанеш, коли чолов’яга меле, що пропадає без свого сонця, своєї Веронічки? І що та йому щоночі сниться, а вдень на вулиці в кожній жінці він її бачить? Оце колеги вмовили в неділю з ними на рибалку сходити, то хіба він рибу ловив? Горе горілкою заливав і тужив-плакав за своєю Чічкою-Веронічкою.
— Господи, Лесю, коли ти нарешті подорослішаєш і перестанеш любити вухами? — тільки й спромоглася спросоння сказати Вероніка.
6
— Привітик, Хлопчику Вовчику, знову хворий? — озивається струнка юнка, котра наче нізвідки з’явилася перед його столом.
Вона співчутливо дивиться на малого, закидає за спину товсту русяву косу, яка сягає майже пояса й завжди приємно пахне жасмином. Убрана дівчина в червону спідничку до колін, яка дуже пасує до її блакитної блузки на короткий рукав.
Буяє весна. Теплий травень. На градуснику плюс двадцять два, а Володя знову підхопив якийсь вірус.
— Привіт, — сумно відповідає другокласник. Знову шморгає носом, поправляє окуляри в товстій чорній оправі, рукою пригладжує розкуйовджене неслухняне чорне волосся й додає: — Цього разу ларингіт. Кхе-кхе.
— Ларингіт, кажеш, Хлопчику Вовчику? Знову полоскання горла, інгаляції та пілюлі? А ти не пробував басейн, ранкову пробіжку на свіжому повітрі? Ну, харе, друже, хворіти. Я розумію, що шахам ти і з ларингітом пасуєш, але ж… Червень на носі, літо попереду. Невже ти хочеш ціле літо проходити в шерстяному шарфі та в шерстяних шкарпетках?