Дівчина склала руки на грудях і чекала на відповідь.
А Володя тільки зітхає. Ну чого причепилася? Хоча… Він, по правді, не проти. Бо дівчина йому подобається. Вона така… Така… Наче зіткана зі світла. Звати її Вероніка, та всі кличуть Нікою, хлопці позаочі обзивають Нічкою. Просто так, щоб подражнитися. Але Вероніка на них не ображається. Бо яка ж вона Нічка? Навіть зовні геть не схожа. Русокоса та ясноока. Має карі очі, але не темно-карі, а дуже навіть світло-карі. Володя вкотре зітхає. І чо вона така стара? Йому вісім, їй тринадцять. Була б його одноліткою, він би її на морозиво запросив у «Пінгвіна» — отой кафетерій, що біля оперного. Вуйко йому вчора якраз три рублі дав. Так, щоб мама не бачила. То він би на морозиво і потратив. А так доведеться з хлопцями в тир «на воздушку» йти. Якось спитав двоюрідного брата, чи то нормально, щоб тобі подобалися старші дівчата. Той розреготався, проте відповів серйозно: «Малий, коли тобі буде сімдесят, а їй сімдесят п’ять, то ви рахунки зрівняєте, однозначно. Блін, та яке то має значення, шмаркачу? Вік — штука наживна». Брат у Володі розумний. Йому вже двадцять два, і в нього навіть наречена є. Брат каже, що не стрьомно мати старшу дівчину, стрьомно не мати ніякої. Але Вовчик не погоджувався з братом. Бо тут якраз не про це йдеться. Ніка не його дівчина. Просто вона йому ну дуже-дуже подобається. Брат якось не полінувався і приперся до нього в шаховий клуб, ніби щось там для мами передати. А вдома йому сказав: «Зачотний вибір, чувак! Твоя Ніка — дівка що треба!» А коли здивований Володя перепитав брата, як він угадав, той навіть здивувався. У клубі всього три дівки і поміж ними Ніка найсимпатичніша.
Володя шморгає носом, укотре зітхає та поправляє на шиї мамин шерстяний шарф. І чому вона така красива? І чому він такий малий?
— Що зітхаєш, Хлопчику Вовчику? Ларингіт — то фігня, одужаєш. А щодо плавання я не жартую. Серйозно. Я теж у твому віці хворобливою була. Так мене тато силою на плавання віддав. Мама протестувала — страх. Скандалила навіть. Верещала, що через тата бідне дитятко запалення дістане, воно ж таке слабеньке. Але ж я тепер хіба що застудою раз на рік хворію, і то день-два. Слухай, ти ж недалеко від СКА20 живеш? Там басейн зачотний. Чого б тобі не сходити? А зіграймо з тобою партію. Якщо виграю я, ти підеш і запишешся на плавання.
— А якщо я? — прохрипів Володя.
— Ну, не знаю… Якщо ти, то… Я відмовляюся хворіти на ларингіт. — І Вероніка розсміялася, наче дзвіночки зателенькали.
У кімнаті нікого не було. Старші хлопці кудись вийшли, тренер затримувався, інші спізнювалися.
— Ні, так не чесно, — серйозно відказав Володя.
На мить задумався і враз видав:
— Нумо так: якщо виграю я, то ти вийдеш за мене заміж. Не зараз, звісно, а коли ми виростемо.
Вероніка розсміялася. Але погодилася на такий спір, беззастережно вірячи у свою перемогу, — і вони зіграли ту партію. Однак, напевно, віри у Володі було більше, бо несподівано для себе Вероніка програла. То була дивна і важка гра. Поки вони обдумували ходи й пересували шахівницею фігури, народу набилася повна кімната. І всі пильнували за тим, як Вовка-ботан просто й вишукано виграє партію у відмінниці й улюблениці тренера Нічки.
Їй тоді було тринадцять, йому вісім. І, можливо, він так би й залишився смішним Хлопчиком Вовчиком в окулярах і з шерстяним шарфом на шиї, якби не вона. Після програної партії сердита на себе та затята Вероніка наступні всі повигравала, навіть із тренером зіграла в нічию. А наприкінці тренування підійшла до Володі й серйозно так сказала: «Той, може, на морозиво? Ой, у тебе ж горло, тобі не можна... То, може, сходимо з “воздушки” постріляти. Цур, я плачу. Я ж програла». Вони їли цукрову вату, стріляли в парку по мішенях, вона реготала з його зовсім дитячих анекдотів, а коли вони прощалися, бо вона знову запізнювалася на урок музики, Вероніка сказала: «Ти класний! Малий ще, але класний! Тільки… От скажи, ти собі подобаєшся ось таким, у шерстяному шарфі посеред літа, у товстих окулярах а-ля ботан чи коли на тебе запросто може наїхати кожен бовдур? Ні? Ну то міняйся, Вовчику. Насправді все у твоїх руках, не в маминих! Тому змінюйся, і хто знає, може, колись ми повернемося до того, що я тобі проспорила». І вона його поцілувала. У щічку. А він стояв як баран і просто балдів, як ото можуть балдіти восьмирічки, коли вперше відчули щось таке, від чого щасливе серце ладне вистрибнути з грудей і стати сонцем.