Їй було тоді тринадцять, йому лише вісім. І дороги їхні розбіглися. Тренер перевів її в дорослу групу, навчалися вони в різних школах, а на плаванні, на яке він таки записався, тренувалися в різний час.
Так, він з часом про неї забув. Про її красиву русяву косу, яка пахла жасмином, про ясно-карі очі, які завжди тримали в собі сяйво, про кирпатий носик, якого навесні так смішно цілувало сонце краплинками-веснянками. Але він добре запам’ятав її слова: «От скажи, ти собі подобаєшся ось таким, у шерстяному шарфі посеред літа, у товстих окулярах а-ля ботан чи коли на тебе запросто може наїхати кожен бовдур? Ні? Ну то міняйся, Вовчику. Насправді, все у твоїх руках, не в маминих!» І він мінявся, і змінився так, що сам собі став подобатися. Полюбився й дівчатам. Бо мав чудове почуття гумору, добре виховання, спортивну статуру. Закінчив медичний, як того хотіла мама (отут їхні з мамою вподобання збіглися). Дякував Богу, що має молодшу сестру, бо інакше мама своєю любов’ю замучила б його до смерті. Хоч вона й так майже під мікроскопом розглядала все, що стосувалося його особистого життя. Усі дівчата, яких Володя обирав, на мамину думку, йому не підходили. Напевне, тому він і втік до Києва. Там і зустрів своє велике справжнє кохання. Мама до весілля сина не дожила. Померла вночі тихо та спокійно. Просто зупинилося серце. Може, і добре, що вона не бачила того, як божеволів її бідний син, коли загинула його дружина, як мало не доконав себе, бо не навчив його ніхто переживати такі втрати.
Ніхто не знає, як після роботи він приходив у порожню квартиру, брав до рук фото покійної дружини і вив від розпачу та горя, чекаючи на кінець світу. Вив, бо чоловіки не плачуть, чоловіки запивають горе горілкою і виють. Тоді його, як не дивно, знову врятувала вона — цього разу від безнадії. Журнал «Форбс» у вагоні метро, кимсь випадково забутий глянець, стаття про сильних, багатих і успішних, і на світлині — привіт із минулого. Вероніка Вишневецька, тепер уже Кузьменко. Красива, усміхнена. З незмінним сяйвом, яким променіють її очі. Він навіть запах жасмину відчув. І не відразу звернув увагу на молодика поруч із Веронікою. Батька й маму Вишневецьких він трохи знав. А коли врешті добре роздивився фото, аж отетерів: чоловік Вероніки і чоловік його пацієнтки Галини — одна й та сама людина. Чому він тоді її не знайшов і не розповів правди? Чи мав він право розбивати її життя? Бо хто він для неї? Хлопчик Вовчик із минулого, якого вона, звісно ж, не пам’ятає? Але ця фотографія його таки добряче струсонула, і він укотре згадав слова Вероніки: «От скажи, ти собі подобаєшся?.. Насправді все у твоїх руках, не в маминих!.. Змінюйся…» Він собі не подобався. Кінець світу може і не настати, хоч вічність пролежи на підлозі посеред квартири п’яний і спустошений, обіймаючи фотку покійної дружини. Тож коли йому запропонували навчання й роботу в Польщі, ухопився за цю можливість як за нагоду змінитися.
А потім було тривале повернення додому. І нове знайомство з Веронікою. Коли вчитель вирішив особисто познайомити улюбленого учня, який тепер мав посісти його місце, з улюбленою пацієнткою. Що він відчув, коли її побачив? Він знову був восьмирічним Хлопчиком Вовчиком, правда, убраним у дорогий англійський костюм, у дорогих окулярах у срібній оправі, модно стриженим, із доглянутою чорною бородою, за якою й заховав свою розгубленість. Тоді він просто мочав. Слухав безупинне базікання Альберта Аврамовича й картав себе за слабодухість. Він мав відмовитися від цієї пацієнтки, відмовитися — і квит. Тому що — відчував серцем — насправді той восьмирічний Хлопчик Вовчик нікуди не дівся, він так і не виріс. Він добре пам’ятав той спір, програну Веронікою партію та обіцяний приз. Хлопчик Вовчик вирішив чекати. Він чекав на неї довгих тридцять років і вже точно більше її не покине.
Він не втікав. Старався бути поряд тоді, коли їй було найважче. Викидень — і він майже чергує в лікарні. А вона виглядає-видивляється Ростика. А вона питає про Ростика. Чесно думаючи, що Володимир Олексійович просто дуже хороший і дбайливий лікар, професіонал, якому довіряєш найсокровенніше, і тому він так упадає біля тебе і твого ліжка. Але любить і чекає вона свого Ростика. Нова вагітність — і новий розпач. Він готовий був небо прихилити, тільки щоб те дитя народилося. І ось лікарі сотворили майже неможливе. Ця вагітність була найдовшою. Уже рахували дні до пологів, але… Щось зловісне творилося довкола цієї світлої жінки. Дитина просто померла в материнському лоні, відмовилася народжуватися. Зробили розтин, і патологоанатом розвів руками: усе в маленькому було гаразд, жодної патології не виявлено. І в материнському лоні лікарі не виявили жодної зміни. Якась чортівня ставала на заваді професіоналу Володимиру. Не було тут божого провидіння, а була якась інша сила. Того вечора щось наче тримало його на роботі, не відпускало додому. Пацієнтку перевели з реанімаційного відділення. Вона вже самостійно вставала, ходила палатою. Батько оплатив для доні ВІП-палату з телевізором, крихітною кухнею, власною туалетною кімнатою й розкішною ванною. Володимир Олексійович тільки на мить зазирнув, щоб подивитися, чи все гаразд із його Веронікою? То потім він придумав історію про мобільний телефон, наче забутий у її палаті. Устиг саме вчасно. І йому вдруге стало страшно. Привид мертвої дружини ставав Веронікою… Смерть підійшла як ніколи близько. Коли він витягував її з води та перев’язував зап’ястки, гукаючи на допомогу, Вероніка безупинно просила дозволити їй померти, тому що дитячі голоси в голові зводять її з розуму. Потім вона про це забуде, а він так нікому й не розповість.