Володимиру важко цілком усвідомити, що переживала та переживає Вероніка. Він ще не зустрічав такої одержимості власним чоловіком, яка була в неї. Чоловіком, який на неї не заслуговує, чоловіком-зрадником, котрий позаочі кокетує направо і наліво з медсестрами, навіть дозволяє собі геть непристойні жарти. Так, Володимир «здав» Ростика панові Янушу, щойно його впізнав. Він просто не міг бачити, як цей дволикий блазень людьми маніпулює. Пригадав, коли той приходив з Галиною до нього на прийом. Ще в Києві. Тоді він говорив ті самі солодкі слова юній Галі, зізнавався у вічному кохані, притуляв вухо до жінчиного живота, удавав, що розмовляє з малям. А після того як Галя втратила дитину і її посеред ночі ледве врятували, Ростислав у лікарні з’явився тільки третього дня. Похмурий та насуплений. Звинувачував спочатку жінку в недбалості, бо не виносила дитини, кричав на медсестер, наїхав на Володимира, начебто це його провина, бо мусив урятувати маля. Потім клявся Галі у вічному коханні та обіцяв, що вони офіційно поберуться, щойно вона випишеться з лікарні, і що він ні в які відрядження від неї не поїде. А потім Володимир знайшов у вагоні забутий журнал.
Скільки в Ростика було таких Галь? Мабуть, удосталь. Та вже однієї такої зради забагато, щоб бути прощеним. І коли з’явилася звабниця Лєна, Володимир вирішив, що все розповість Вероніці, бо вона таки мусить знати правду.
І ось тепер вона тут, у його квартирі. Вероніка Вишневецька. Ніка, Нічка. Він може торкнутися її шкіри, вдихнути знайомий запах жасмину, яким навіть зараз так звабливо пахне її волосся. Вона вранці йому зателефонувала щодо Карпат. Сказала, що таки хоче поїхати, що домовленість у силі, якщо тільки він не передумав. І що поки він збиратиметься, вона сама до нього заїде, щоб не гаяти часу. Володимир здогадувався, що поряд з нею стоїть сувора пані Урсула й добиває запитаннями: «Куди? З ким? Навіщо?», тому жінка хоче якнайшвидше забратися з дому. Він скоренько надиктував адресу, сказав, що чекає, і заходився збиратися.
Вероніка з цікавістю обводить поглядом квартиру Володимира.
— У вас гарний смак, пане Володимире! Я теж хочу такий колір стін — лимонний, насичений, наповнений сонцем. І мінімум меблів. Бо скільки одній людині треба? Нехай краще буде багато просто…
Вероніка затинається на слові. Її очі раптом вихоплюють світлини, що висять над письмовим столом. Жінка уважно роздивляється одну з них. На ній — хлопчик з неслухняним чорним волоссям, в окулярах у грубій чорній оправі, з шерстяним шарфом на шиї стоїть біля крісла, на якому сидить поважна пані в капелюшку, строгому темному костюмі, елегантних чорних рукавичках і чорних туфлях. Жінка пригортає маленьку дівчинку: віком мала, певно, ледь понад рік, а на майже лисій голові — величезний бант.
— То я, моя мама й сестра, — випереджаючи запитання, говорить Володимир. — Мами вже давно нема. Сестра заміжня, мешкає з чоловіком і синами у Львові. Я вже про це розповідав. Я готовий, можемо їхати.
Вероніка знову уважно дивиться на фото, тоді обертається до чоловіка і грайливо випалює:
— Хлопчик Вовчик! Як не соромно було так довго мовчати й не зізнаватися? Ти ж Хлопчик Вовчик, якому я програла шахову партію і разом з нею спір. І за якого я так і не вийшла заміж.
— Поки що, — іронічно відповідає Володимир Олексійович.
20 СКА — спортивний клуб армії.
7
— І ти збрехав, коли розповідав історію з глянцем, що вперше мене побачив на сторінках журналу. Чому? — Вероніка дивиться просто в очі — і тут не викрутишся.
— Ні, майже ні, — сумно відповідає Володимир. — Такою, якою ти стала, я і справді побачив тебе вперше тоді, на глянці.