— А чому раніше не зізнався? Ех! Ну і хто ти після цього? — весело запитує Вероніка, коли машина рушила.
— Як хто? — іронізує Володимир. — Твій лікар.
— Це просто капець. Ти — Хлопчик Вовчик. Якби я комусь із наших сказала, що поважний лікар Володимир Олексійович Синельський, знаний в Україні і за кордоном, і є тим самим Хлопчиком Вовчиком, мені б ніхто не повірив.
— До речі, мене Хлопчиком Вовчиком називала тільки ти, — відповідає в тон Вероніці Володимир. — Для більшості я був Вовка-ботан. Ти ж навіть мого прізвища не знала. Ну, не знала, зізнавайся? Тому що я для всіх завжди був просто Вовка. Та кого я дурю? Просто Вовка-ботан. А якщо чесно, я боявся, що ти мене просто забула і не пригадаєш. Навіть на оцих старих світлинах не пригадаєш. Ти ж завжди була така… така…
Затнувся й зітхнув.
— Жартуєш. Як я могла забути восьмилітнього шкета, котрий мене, як шмаркачку, а не перспективного гросмейстера, розтер на шахівниці на порох. А блокада Німцовіча, яку ти тоді застосував, мені досі в страшних снах ввижається. Я й зараз її пам’ятаю. Може, тому, що мені не так часто ставили шах і мат. От хіба що життя…
Вероніка теж зітхає і вже веселіше додає:
— Знаєш, я оце хотіла просити тебе перейти на ти… А воно бачиш як. І просити не треба. Бо Хлопчику Вовчику якось не випадає викати. Скажи, а як ти переміг свої ларингіти-тонзиліти?
— Медом, — серйозно відповідає Володимир і всміхається, бачачи в дзеркало, як на мить серйозно зависла Вероніка. — Переміг твоїм рецептом. Пригадуєш?
— Та пригадую. Плаванням і пробіжкою? Молодець, — відповідає Вероніка. — Боже, яка я зануда була в підлітковому віці. Всіх повчала. Знала, кому і як краще. Як ти мене терпів?
— Терпів. Смішна ти, — відказує Володимир. — Ти просто себе збоку не бачила. Попробуй не терпіти. Убила б.
І вони з Веронікою голосно сміються, пригадуючи дитинство, тренера, змагання, кумедні та не дуже історії, друзів по клубу…
— А чому ти закинула шахи? — цікавиться Володимир.
— Вийшла заміж, — відповідає Вероніка.
— Це не причина. Я серйозно запитую. Василь Михайлович вважав тебе серед нас найперспективнішою. У тебе ж геніально-математичний склад розуму. Це слова не мої, а тренера. Ти була його улюбленицею. Хоч і вредною, але улюбленицею. Коли тебе перевели в старшу групу, я засмутився, думав шахи кинути. Без твого «Хлопчик Вовчик» вони не були такими привабливими. А потім Василь Михайлович сказав, щоб я не киснув, бо за кілька років теж потраплю у старшу групу. Він знав, що ти мені дуже подобаєшся і що шахами я захоплювався тільки тому, що ними захоплювалася ти.
— То я тобі подобалася?
— Ти всім подобалася.
— Неправда.
— Правда. І ти це знаєш, Веронічко-Нічко. То чому ти кинула шахи, зізнавайся?
— Я відповіла чесно, без жартів. Я справді вийшла заміж. Точніше, спочатку навчання забирало багато часу, на шахи його ставало дедалі менше, потім у моєму житті з’явився він і став для мене найцікавішою шаховою партією. Принаймні я донедавна щиро так вважала. Виявляється, я сама собі все придумала, повірила в придумане і довго жила у світі ілюзій. Я довго думала, що розігрую на шахівниці ферзевий гамбіт, а він виявився зовсім не гамбітом, та й шахи не шахами, а доміно.
Володимир мовчить. Що тут скажеш?
— Уранці телефонувала моя студентська подруга Леся. Вона добре знає і мене, і Ростика ще з юності. Він учора таки додзвонився до неї. До мене не може, бо я змінила номер, а він його не знає. Точніше, не знав. Леся йому здала, а до ранку її замучила совість, тож вона мене попередила. Я Лесю не звинувачую. Просто цей покидьок уміє розчулити жінку, уміє змусити йому довіряти. Уміє добирати слова, змінювати інтонації, навіть лестить професійно, у міру. Яка жінка на таке не поведеться? Ми ж часто любимо вухами. Навіть моя Леся повелася. Уявляєш, пожаліла його. Попри те що бачила кляте відео, яке мені на вайбер скинула та коза.
— Звісно, відео…
— Відеодоказ. Так, кішечка Лєна добре підготувалася. Прислала мені вайбером відео, на якому він з нею спочатку кохається, а потім говорить про мене всяку фігню. Добрячка Леся навіть після побаченого жаліє його.
Вероніка вмовкає. Їй досі болить, вона нервово кутається в куртку, наче змерзла.
— Увімкнути пічку? — турботливо запитує Володимир.
— Ні, не треба. Вона не зігріє там, де зимно, і не загоїть там, де болить. Двадцять три роки брехні. Двадцять три роки…
Жінка зболено заплющує очі. Він має щось сказати таке, щоб її розрадити.
— Може, не двадцять три, Вероніко. Я впевнений, він кохав тебе, коли ви одружилися. Може, його таким зробили гроші. Великі гроші навіть великих праведників роблять затятими грішниками. А твій тато, наскільки я знаю, майже сином Ростика вважав. Довірив йому всі фінанси. У кого ж тут дах не знесе? От і маєш спокусу — матеріальну, і чоловік її не здолав.