— Ні! Не кохав. Певно, я таки йому подобалася, бо спати в одному ліжку двадцять три роки з тим, хто тобі огидний, — це занадто навіть для Ростислава. Маленька надія на хоч примарне кохання з його боку, звісно, жевріє, але його не спитаєш, бо все одно правди не скаже. Просто напускатиме туману. Тому ми з тобою і їдемо в Карпати. Я мушу знати, чи Ростик мене хоч трішки любив і чи була хоч крихта щирості в його словах, коли він зі мною кохався? Та й чи кохався він зі мною, чи бачив у кожній жінці ту, яка не схотіла йому належати? Вона його і не стала, бо пішла в засвіти. А ще маю маленьку підозру щодо всіх моїх мертвих дітей, що то насправді не я винувата в їхній смерті. Після розмови з Галею я тільки переконалася в тому, що це може бути правда. Одинадцять діток я знайшла, залишилося дванадцяте. І ми з тобою їдемо в Карпати по відповіді.
Володимир мовчки кивнув. Джіпіес-навігатор скеровував мандрівників до місця, що його ввела в пам’ять Вероніка ще у Львові: Львів — Заросляк, 258 км, приблизний час у дорозі — 4 год., 31 хв. І зараз пристрій промовляв, що до місця прибуття залишилося сто кілометрів.
8
— Ой, красна пані, се таке давнє, шо і жєлувати21 за ним не варт, — зморений життям гуцул, увесь сивий, із жовтим обличчям та вицвілими банькатими очима, перелякано ворушить беззубим ротом, нервово сіпає плечима та все норовить відвести погляд.
— Іване, агов! Це я, Вероніка! Пригадуєш мене? Я студентська подруга сестри твоєї, Ксені, дружина найкращого твого приятеля Ростика. Ну, чого ти до мене «пані» та на ви? Невже не впізнав?
Гуцул шукає очима дружину, але її Володимир запопадливо, поки давні друзі балакатимуть, відіслав у сільський генделик по горілку та закуску. Сунув їй у руку п’ятисотку, і жінка відразу подобрішала. Бо коли біля їхньої зеленої брами зупинився позашляховик і з нього вийшла гарно вбрана парочка, вона поводилася геть вороже. Навіть на поріг хати спочатку пускати не хотіла. Брехала, що ні про яких Гоцулів вона не чула, що такі тут не живуть. Точніше, колись жили, але продали хату їй, тож вона теперечки тут справжня ґаздиня. А вона по паспорту ніяка не Гоцул, і їхали б вони куди подалі. Коли ж Вероніка назвалася як Кузьменко, то жінка, ні слова не сказавши у відповідь, сполохано кинулася до хати. За кілька хвилин із літньої кухні вийшов, спираючись на палицю, чоловік. У ньому Вероніка ледве впізнала Івана. Той поводився якось нервово, навіть не привітався, лише сказав іти за ним.
Правда, повів їх не до великої двоповерхової кам’яниці, котра дивилася на світ великими пластиковими вікнами, красивими гардинами та квітучими орхідеями на підвіконнях. Чоловік повів гостей у похилену літню кухню, де неприємно пахло кислою капустою та сухим тютюном. Скидалося на те, що в літній кухні не просто варять їжу для худоби чи роблять брудну господарську роботу, а живуть. Бо розкладений диван, що стояв у кутку, був не просто застелений веретою, а мав перину і пухові подушки.
— Заходьте, раз приїхали, — забубонів Іван. — Сідайте, де видіте. Ото навіть на стільчиках біля столу.
Володимир підморгнув Вероніці, вийшов з хати, і вона почула, як він розмовляє з дружиною Івана. Він зумисно не пускав її до хати, відволікаючи розмовами.
Вероніка роззирнулася. Убогість вражала. Брудний посуд був складений в таку саму бруду пластикову мийницю, стіл весь у крихтах від достоту не сьогоднішньої їжі, на крихітному віконечку, котре виходило на подвір’я і витріщалося на стіну нової хати, висіла якась замацана дірява шмата, яка хіба приблизно була схожа на занавіску. На засмальцьованій кіптявою стелі притулилася одинока жарівка. Вона ледве жевріла тьмяним жовтим світлом. Була така само брудна, як і все довкола — стіни, долівка. У кутку миготів фоном телевізор, демонструючи рекламу якоїсь кави. Правда, без звуку. Мабуть, звук господарі запопадливо скрутили, а може, його в телевізорі й не було — Вероніка цьому не здивувалася б. Вона стріпнула зі стільця якісь крихти та сіла на нього.
— У хаті живе син із сім’єю, а ми з жінков тут, — наче виправдовувався чоловік, охаючи та всідаючись на диван, просто на бебехи. — А нам багато і не треба. Хіба здоров’я. Ото в тій клятій Італії на заробітках здоров’я й стратив. Спочатку мама слабували, потім дітей треба було піднімати, хату будувати, весілля справляти, щоб не гірше ніж у людей. Ото і заробив болячок. Біда, пані. Чиста біда.
— Іване, ти хіба не пам’ятаєш мене? Яка я тобі пані? — Вероніка дивилася на чоловіка зі співчуттям. Що зробили з тим моторним, язикатим, веселим парубком важка праця та роки!