— Та чого не пам’ятаю?– сумно відповідав чоловік. — Я стратив здоров’я, але не глузд. Та якось не випадає таку файну молодичку кликати просто Вероніков. То вже вибачєйте, пані, язик не повертається.
— Добре, Іване! Якщо тобі так зручніше, то нехай буде пані. Я до тебе в пильній справі. Можливо, мої запитання тебе здивують, але для мене твої відповіді мають велике значення. Я хочу дізнатися про те, як насправді померла твоя сестра Ксеня. Ти, може, мені не повіриш, але від того залежить моє майбутнє. Розумієш?
— Ой, пані, ви будете душко жєлувати, коли почуєте правду. Та й води доста утекло з тих пір, шо йой. — Іван нервово сіпнувся і втупився очима в долоні. — Ксеня, няньо22, мама вже давно на тому світі. Осталися добра пам’ять про них і полупаний я, і мене вже не зріхтувати.
Вероніка сумно зітхнула. Важко буде їй розговорити цього чоловіка.
— А якщо ми тобі за правду заплатимо, — почувся голос Володимира, — то розкажеш?
— Як то? — насторожився гуцул, відразу оживши від почутого.
— Грішми. Гривнями або долярами.
— Тисяча долярів. — У дверях стояла дружина Івана, узявши руки в боки й жадібно свердлячи очима Вероніку.
Вероніка від несподіванки не знала, що і сказати.
— Марічко, туйво, воно якось не випадає. Ми ж обіцєли ціхо сидіти і лишнього не пашталякати.
— Ігій на тебе, Йване, — жалібно заголосила Марічка. — Якщо його жона сюди приєхáла, то, певно, уже шось знає. І так за два місяці він нам винен. Тому, любасику рідний, не комизься і не мнєцкай словами. Скажи людям правду. Твоє лікарство грошей коштує. А я тим часом на стіл на веранді накрию. Там трохи чистіше. До Ганьки Лисючки збігаю по дещо, бо в Роми не все, шо мені треба, купила. А ти не мовчи. Твій Ростик спалився, і тому оті двоє тут.
— Ади, Марусю, може, не треба? Він-бо мій друг! А вона його жона. А не все жонам про їхніх чоловіків тре’ знати, — благав дружину чоловік.
— Хто тобі друг? Ростик? Нихарапутний23 брехач він, а не друг. Ти зиркни на них. — І жінка брудним пальцем тикнула спочатку у Вероніку, тоді у Володимира. — Видиш чи нє? Яка вона Ростику жона? Який у сраці Ростик? Розказуй правду, а то я розкажу і гроші собі заберу, а ти подихай під плотом.
— Пане Іване, — озвався Володимир. — Будь ласка, розкажіть усе, що знаєте. Якщо ми вважатимемо, що ви сказали правду, бо дещо нам про цю історію вже відомо і тому ми тут, — то до обіцяної тисячі доларів ще додамо. Скільки вам платив Ростислав?
— Ото як Йванко з Італії вернув, то два роки в листопаді буде. То Ростик дав нам гроші на Йванкове вилічинє24. Він дуже боявсі, що ви, пані, про все дознаєтисі.
— Гаразд, — рішуче сказав Володимир, дістав із кишені гаманець, простягнув кілька купюр Марічці та строго додав: — Якщо Іван буде чесним і дасть відповідь на всі запитання пані Вероніки, отримаєте стільки ж.
Жінка жадібно перелічила гроші, запхала їх за пазуху, і на своїх тонких ніжках за два кроки опинилася біля чоловіка, щось зашептала йому на вухо, а вголос промовила: — Він вповість. Я не сумніваюсі. Правда, Йванко?
Іван зітхнув, відкашлявся, ухопив зі столу горня з якоюсь прозорою смердючою рідиною, кілька разів жадібно ковтнув та й заговорив. Марічка тим часом квапливо вийшла з хати.
— Ростику завжди подобалася моя сестра Ксеня. Воно й не дивно: Ксеня подобалася всім. Було в ній щось таке відьомське чи шо. Се до неї хлопів і притігало. Я вже студентом був, Ксеня до школи ходила. З Ростиком ми не тільки вчилися разом, а й жили в одній кімнаті. Ви ж знаєте. От я його до себе в село на Різдво і привіз. Щойно Ксеню зобачив, то йому аж заціпило. Ми потому з хлопцями довго з нього реготали. Бо наш балакучий Ростик перетворився на німого слудвана25. Він ходив за нею тінню, поки жив у нас. Ми повернулися у Львів на навчання, а Ростик і далі марив Ксенею. А коли сестра стала студенткою та перебралася до Львова, то Ростик проходу не давав, бігав за нею, а вона від нього. Насміхалася з хлопця, дрочила26, а він терпів. Я часто вмовляв його кинути ту затію, бо ніц доброго не вийде, я ж свою сестру знаю. Та Ростик у відповідь сердито сопів та провадив своє. І раптом я дізнаюся, що в нього з’явилася нова пасія. Я навіть втішивсі: нарешті товариш отямився. Ви тоді були на третьому курсі, ми на п’ятому. Ростик, як закінчив інститут, то в аспірантуру вступив, а я вернув додому. Аж тут лихо: заслабнула мама. А лікування грубих грошей потребує. І лікарня на мені, і господарка, і гроші комусь заробляти треба. Тому Ксеня перевелася на заочний. Але грошей на лікування все одно бракувало. Та раптом наш родич далекий пропонує поїхати в Італію на заробітки. Почали ми з сестрою робити документи, саме тоді в мене роман з Марічкою закрутивсі. Ну, пібралися ми, а тим часом і документи справили. Ото мали завтра рушати в дорогу, а увечері як сніг на голову — Ростик об’явився. Упав Ксені в ноги і нумо допоминатисі27, щоб вона нікуди не їхала і стала його жоною. А якщо так конче треба їхати, то він готовий з нею в Італію теж, аби тільки поряд бути. Ксеня йому в обличчя розреготалася. Сказала, що вона його не любить і навряд чи коли полюбить. Що він для неї ніхто і чимсь більшим за ніхто навряд чи стане. Тоді взяла його за руку і повела кудись. Назад повернулася сама. Сказала, щоб я Ростиком не журився. У нього все буде файно. Бо вона його притокмила28, віддала в добрі руки його майбутнього. Ксеня говорила про вас, пані Вероніко. Я жартома спитав Ксеню, хто ж тоді її майбутнє? Вона серйозно відповіла, що її майбутнє від неї хтось ховає і як вона його не силується розгледіти, ніц до пуття не виходить. Ви, мабуть, уже чули історію про босорку Ксеню? Тільки лайдак у нашому селі про неї не знає і не переповідає, додаючи до правди стільки несусвітньої брехні, що істина давно вже спочиває на дні Синевиру.