Чоловік знову хапнув горня, ще раз добряче ковтнув і повів далі вже веселіше. Певно, це були якісь чарівні ковтки, бо вони додавали Івану впевненості: — Ми з Ксенею поїхали таки на заробітки в чужу країну, навіть мови якої не знали. Коби не Ксеня, то я навряд чи надовго там затримався б, позаяк на початку тєжко доводилося ґудзувати29. Тим паче мамин дохтур казав, що операція дає тільки п’ять-десять відсотків шансу на виздоровлення. Але ви знали нашу Ксеню, пані Вероніко, і знали, яка вона затьита30. Вона спочатку своїм босорканським непрóстим знанням маму пробувала лічити, але є такі болячки, від яких тільки хірург і допоможе. До всього Ксеня казала, що добре видить мамину будучину: мама житиме, і в онука на весіллі погуляє, і правнучку встигне побавити. Що про заробітки довго вповідати? Зарібок як зарібок. Працюєш кьижко31, і все на чорно, маєш менше за італійця за ту саму роботу, но і за це дякуєш, тому що вдома стільки не заробиш, хай як старайся.
Увесь той час ми з Ростиком зідзвонювалися. І про вас, пані Вероніко, розмовляли тожи. Він все вас із Ксенею порівнював і навіть в дечому ви, як він байкував32, були від Ксені ліпші. Кумедне то було порівняння, наче він сам себе хтів від чогось відговорьити. А коли Ростик з вами вирішив пібратисі, то Ксеня втішилася так, наче то вона заміж виходила. Навіть вигадала перевізниками вам весільний подарунок у Львів передати. Чайний сервіз на дванадцять персон. Дивний такий. Зрештою, як і моя сестра. Сервіз, на якому замість квіточок намальовані лилики. Дванаціть лиликів на дванаціти горнятах. Коли я спитав, чому такий дивний дарунок, то відповіла — жартома чи не жартома, хіба її розбереш? — що в Китаї чи то в Японії, уже не пригадаю, кажана вважають провісником щастя, не те що в нас, у гуцулів. І тому нехай Ростику й Вероніці в житті щастить по-китайськи.
— Тільки пощастило нам не по-китайськи, — перервала чоловіка Вероніка. — А таки по-гуцульські. Та ти не зважай, Іване, на мої слова. Кажи далі.
Іван кивнув і повів:
— Ви би бачили, пані Вероніко, як Ксеня ніжно та дбайливо в коробку пакувала той сервіз, слухаючи мої кпини. Я жвиндів33, що ото сміху буде, коли молодьита розкриють коробку, а там самі черепки. Та хіба вона коли кого слухала? Зробила по-своєму — і квит. Я пропонував подарувати молодьитам гроші. Вона сказала, що у Вероніки все є, навіть пташине молоко на вечерю. А ось такого красивого сервізу точно нема. «Будуть вони з Ростиком ранками чи вечорами чай пити і нас із тобою згадувати». Ксеня відчувала якусь материнську відповідальність чи що за щісливий льос34 Ростислава. Вона його ніколи не любила. Жьилувала35 — так. Як жаліють приблудного пса, котрий лиже вам руки і заглядає в очі, бо ви кинули йому кусень хліба, і так той пес до вас прив’язується, що вважає ґаздою, згодом другом і, коли перейти межу, то і власником-заручником вашої душі. Незрозуміло баю? — чоловік сумно подивився Вероніці в очі й додав: — Зараз усе зрозумієте.
Він підвівся з крісла, зачерпнув з відра води, випив, витер долонею рота, запитав, чи гості не хочуть пити. Гості не хотіли. Тоді він повернувся на місце і повів далі: — Маму ми з того світу з Божою поміччю та поміччю файного хірурга таки повернули. Десять відсотків шансу перетворилися після операції на всі сто. Але потрібна була тривала реабілітація і гроші на неї. До всього Марічка саме привела на світ нашого сина. І малий, і породілля теж потребували грошей. Марічка з малим поки жила в нашій хаті, але було зрозуміло, що треба будувати нове житло, бо в нашій рукавичці всім не розміститися. От і далі гарували ми з Ксенею в Італії, передаючи гроші і на лікарства для мами, і на нову хату. Минуло два роки, і якось у суботу, з самого ранку, мене розбудив дзвінок. Телефонував Ростик. Сказав, що він в Італію приїхав у відрядження, і запитав, чи не хочемо ми вздрітисі.