— Я перервав її та благав тої примівки не казати. Бо то був страшний босорканський прокльон, який відмолити й відмовити неможливо, який нечистий випускає, проклятого доганяє й обов’язково повертає назад на того, хто випустив. Та вона не зважала і все проклинала-проклинала і Ростислава, і його сім’ю.
Ксеня вже у швидкій знепритомніла, потім впала в кому. Померла в лікарні за тиждень. Її дитина так і не народилася. Помирала сестра у страшних муках, які її обличчя так спотворили, що навіть на похороні ми труну не відкривали. Неправду кажуть злі язики про її самогубство. Самогубства не було. Можливо, було вбивство. Хоч розтин цього теж не показав. Причина кровотечі на пізньому терміні вагітності — перевтома, фізіологія, стрес… Та потім мене стала бентежити одна деталь. Дві склянки на столі з якоюсь рідиною так і стояли, коли я повернувся з лікарні. Одна порожня, друга повна. Та, що порожня, мала на собі сліди Ксениної помади. Я згодом зрозумів, що потрібно було віддати вміст склянки на експертизу. А я рідину вилив, склянки помив… Тому що… Тому що просто було не до того.
Ксеню я відвіз в Україну. Довго робив папери. Похорон я ледве пам’ятаю. Тільки пригадую отих страшних лиликів, котрі кинулися в могилу до сестри. Такий моторошний знак, який старі люди пояснювали одним: босорки тіло померло, а душа не має спокою, бо нікому своєї босорської сили не передала. Може, сестра ту силу і мала, та не дуже вміла нею користатися. І не було кому навчити. На поминках до мене підійшов Ростислав. На похороні я його не бачив, бо стільки людей прийшло, що край. Та й у тому горі хіба було до когось чужого. Тільки тому, що поряд була мама і малий син на руках, я його не прибив. Він відвів мене вбік, почав щось мямлити, висловлювати співчуття, начебто йому шкода. Запевняв, що ні в чому не винен. Цей пройдисвіт зазирав мені в очі, клявся в порядності й доброчесності і благав нічого тобі не розповідати про Ксенину вагітність і про його причетність до неї. А ще він мені запропонував гроші як допомогу другові, тому що ми стратилися дуже і на перевіз тіла в Україну, і на похорон, і маму треба долікувати, і он малий підростає, і Марічка знову вагітна, і хату треба добудувати. Я й не помітив, як узялася нізвідки Марічка, котра то все добре чула. Вона стояла, уважно слухала і… Ми погодилися. Бо до всього Ростик зобов’язався щомісяця виплачувати по двісті доларів відступних самій Марічці — за мовчання. А ще взяв на себе фінансову опіку над мамою. Ні, він не боявся людського розголосу чи того, що ми підемо в міліцію. Бо хто нам повірить? Де шукати доказів? Він боявся вашого осуду, пані Вероніко.
Знаєте, то навіть не я домовлявся з Ростиком щодо суми компенсації та щомісячної так би мовити пенсії за моральні збитки — домовлялася Марічка. Я просто пішов до могили сестри, обняв її хреста і заридав. А коли Ростик прощався зі мною, я сказав йому на таке: «Я хочу, щоб ти знав. Перед смертю Ксеня тебе прокляла. Прокляла твоїх дітей, котрі не зможуть від тебе народитися». Ростислав розсміявся мені в обличчя і сказав, що він не забобонний, що його дружина обов’язково народить йому дитину, і тому в нього все буде добре. Мені дуже шкода, пані Вероніко, що я вам про це не розказав раніше. Тепер ви знаєте, хто винен у смерті ваших ненароджених дітей.
Вероніка різко звелася на ноги. Її очі збуджено блищали.
— Дванадцята, — голосно сказала вона.
— Що дванадцята, пані Вероніко? Зараз четверта година. З вами все гаразд?
— Я знайшла дванадцяту дитину і знаю, хто вона — Оксана Полудниця. Заплати їм, Володю. Це вартує тих грошей. — Жінка дивилася на Володимира, котрий мав добряче здивований вигляд після почутого.
Та Володимир і не сперечався. Він мовчки дістав гаманець, відрахував гроші й поклав на стіл.
— Дякую, Йване, за правду. — Вероніка говорила спокійно. — Часто жадібність і ненависть перетворюють людей на заручників обставин. Не встигнеш озирнутися, як стоїш на краю провалля. Вам із дружиною ще не пізно відійти від нього. Подумай над причиною твоєї хвороби, Іване. Може, винна не тільки важка робота в Італії? До побачення. Живіть з Богом.