Як такою чемною росла — і сама не розуміла. Діти близьких друзів і знайомих тата й мами були геть інші. Розманіжені чи що… А результат? Одні підсіли на наркотики, інші поспивалися, дехто не вилазив з в’язниці чи переховувався від неї по закордонах.
Вероніка чомусь завжди інтуїтивно в усьому довіряла батькам. Тож коли підлітком захопилася генеалогією роду Вишневецьких і раптом з’ясувала, що аж ніяк не може бути спадкоємицею славетного Байди, адже по чоловічій лінії рід того обірвався ще 1740 року, то за відповідями пішла до мами. Батькові в той час було не до того. Він майже не ночував удома. Ходив в оточенні якихось неголених дядьків, називаючи їх кумпелями, хоча Вероніка вважала їх дуже схожими на персонажів серіалу «Бригада». Мама переконувала, що це татова охорона. Так звану охорону, тільки у вигляді особистого водія, мала і мама, а пізніше й Вероніка. Та це було й не дивно: стояли лихі дев’яності, час від часу когось посеред білого дня вбивали, і переважно це були добрі татові знайомі. Сусіди по панельці, у якій вони тоді жили, шепотілися за спиною й розпускали плітки про те, що Вишневецький торгує чи то зброєю, чи то наркотиками. Навіть скаржилися на нього в міліцію. Мамина сестра тітка Мілена обзивала таких «доброзичливців» брехунами та заздрісниками. І Вероніка тітці вірила, бо ні наркотиків, ані зброї ніколи у квартирі не бачила. Та й міліція на ті скарги ніяк не реагувала.
Тож коли Вероніка прийшла з генеалогічним деревом до мами, та уважно вислухала її претензії щодо родоводу Вишневецьких, підтверджені історичними фактами, і замість вигадувати для дитини якісь несусвітні байки, сказала правду:
— Люди люблять легенди, доню! А дорослі дяді та тьоті, котрі вважають себе сильними світу цього, люблять їх навіть більше, ніж діти. Коли ти називаєшся Іваном Голопупенком, сином свинопаса й доярки, то будь хоч помазаником Божим і наймудрішим на землі, тебе ніхто не слухатиме. А щоб потрапити у «вищу лігу», мало мати олію в голові — треба вміти ходити між крапельками. Тому твій тато, коли ми тільки надумали одружитися, і придумав цю легенду з Вишневецькими. Став Янушем з родоводом і гербом. Навіть зумів дістати папери з королівськими печатками і всякими тими аристократичними дурницями, котрі перетворили українця з крихітного галицького села на нащадка родовитих магнатів. Час такий, що в наших архівах за грубі гроші що завгодно можна купити й навіть не підробку. Доню, дорога моя дитино, твій тато любить тебе по-справжньому і небо прихилить, якщо треба буде для твого щастя. Ти це знаєш. А решта немає геть ніякого значення.
Вероніка тоді так не думала. Це потім прийшло до неї розуміння, що правда часто буває гірка. Вона може вбивати, та правда. І кому від цього легше? Але вона була слухняна дитина своїх батьків, тож, почувши мамину відповідь, вирішила не сперечатися. Бо і тато, і мама її справді любили. І тим паче вона старалася не думати, чим тато заробляє на життя. Хлопчина із забитого села, якого нині радо приймають у себе найбагатші та найвпливовіші люди міста, заслуговував на повагу від рідної доньки. І він її отримував. А ще — беззастережну любов.
Мама завжди займалася тільки донькою. Хатніми справами опікувалися покоївка та куховарка, про заміський маєток дбали управитель і садівник, «дівчата Вишневецькі», як лагідно кликав їх тато, мали свого водія (читай охоронця). А от малу Вероніку Урсула не довіряла нікому. Так, у дівчинки були вчителі, нянечки, але на короткий термін. Тому що Вероніка була маминим космосом. І коли Урсула віддала трирічну малу на балет, то наче хотіла в тому космосі відкрити ще одну зірку, тобто розвити ще один талан геніальної донечки. Зрештою, Вероніці балет подобався. У танці вона насправді жила, відчуваючи кожною клітинкою музику, яка вібрувала тілом, заставляючи його рухатися тільки їй знаними манівцями-доріжками-перелазами. Учитель танців убачав у юній талановитій балерині майбутню Уланову чи Павлову. Та тільки не тато. Януш не бачив своєї доньки на підмостках оперних театрів, його єдина радість та втіха мала бути поряд і не показувати майже оголеного тіла знавіснілій юрбі. Тож закінчена на відмінно балетна школа стала для Вероніки ще однією підкореною вершиною.