10
Позаяк Володимир і Вероніка вирішили заночувати в горах, то мусили знайти помешкання для ночівлі. Вертати до Івана Гоцула і проситися на ночівлю? Про це не могло бути й мови. Володя запропонував запитати когось із місцевих, першого стрічного. Трапилася їм літня жінка, з поораним зморшками обличчям, зі жвавими очима, усміхнена й доволі приязна. Вона стояла обіч сільської ґрунтівки. Дороги тут усі такі, і це щастя, що у Володимира позашляховик, а в Карпатах нині не дощило. Жінка стояла перед дерев’яною колибою, на якій великими буквами було написано: «Крамниця куми Ганни».
— Слава Йсу, пані, — озвався Володимир. — А чи не підкажете подорожнім, де тут у вас можна зупинитися на ночівлю?
— Слава Йсу, добрі люди, — відповіла жінка. — Чому не підказати? Підкажу. Неподалік є готель «Воля ваша», він хоч і приписаний до нашого села, та добиратися до нього ліпше великою дорогою: треба виїхати на трасу і за селом Стаїще повернути праворуч, там указівник є. У вас файна машина, то доберетеся без проблем. Але може таке бути, що в них не виявиться вільної кімнати. То можете заночувати у нас, у селі. Одна порядна пані здає кімнату ось таким туристам. То і вам здасть. Живе вона осьтамечки.
І жінка показала в бік ледь видимої дороги, котра від головної сільської повертала ліворуч. Вероніка й Володимир подивилася в той бік, куди показувала стара, але там навіть натяку на якусь будівлю не було.
— За пагорбом її хата. Поїдете дорогою, оминете пагорб і побачите. Там тіко одна хата, не заблукаєте. От і заночуєте. Там гарна природа. Ріка поряд. Звати її пані Люба. Скажете, що то я вас до неї направила. Я Віра. У Любиній хатці тепло й затишно, а господиня вміє куховарити, то й голодними не будете.
— Скажіть, пані Віро, а де тут у вас цвинтар? Ми спочатку туди махнемо. Добре, Володю? — раптом обізвалася Вероніка. І хоч вона в селі та на цвинтарі колись уже була з Лесею, та дороги зовсім не пам’ятає.
Володимир з розумінням кивнув. Так, сходити на могилу до Ксені дуже слушно. Тим паче що і свічка в них є, і сірники теж.
— Та він тут, поряд. Ото за крамницею буде ще одна вулиця — нею доїдете просто до цвинтаря. А ви хочете когось близького пом’янути? І ви не тутешні. Бо тутешніх я всіх знаю.
Вероніка з Володею перезирнулися. Сільська цікавість — то закономірність.
— Не тутешні, — погодилася Вероніка. — На цвинтарі поховано мою близьку подругу Ксеню Гоцул. Ми до неї.
Усмішка з уст старшої пані зникла, натомість вихопилося зітхання.
— То вам на цвинтарі нема чого робити. Ані тіла, ані могили Ксені там нема. Ви, мабуть, чули про те, що наші сільські темні люде вважають і досі бідну Ксеню босоркою? Кілька літ тому вони дістали домовину з Ксениної могили й перепоховали під лісом, де колись давно хоронили тіла невпокоєних — самогубців, відьмаків, нечистих покійників, яких зась хоронити поряд із правдивими християнами. Люди переконані, що то таки селу помогло, і якщо привид босорки й з’являвся, то тільки попід лісом, та й то вечірніми годинами, по заході сонця. Але то все забобони, повірте, люди добрі. Хоч я й стара, та не дурна. Люди вміють себе лякати і всі свої біди й негаразди валити на когось, не думаючи, що це відгомін їхніх лихих учинків чи намірів.
— А ви можете нам показати, де саме? — Вероніка благально подивилася на жінку. — Просто показати. Я розумію, що навряд чи ви нас туди відведете, і не хочу навіть про таке просити.
— А чому не хочете? — раптом пожвавилася жінка. — Просіть. Мені заважко йти, з палкою ледве собі раду даю на своїх двох. Але трішки провести вас таки зможу. І все вам покажу. Тим паче я неподалік живу. Машину поки лишіть тут. Бо туди дороги немає, тільки стежка. І нам з вами треба поквапитись, поки сутінки на гори не впали.
Володимир з Веронікою вийшли з машини. Жінка тим часом перейшла дорогу і пошкандибала в бік стежки, яка ледь помітно вилася серед чагарників ожини та шипшини. Спочатку йшли мовчки, оминули якусь стару розвалену хату, закинуту криницю, згорілу грушу, зламану вербу. Стежка повела вгору, тоді різко повернула вбік. Почулося жебоніння води. Неподалік дзюркотів потічок.
— Бачите, що стежка ледве втоптана? — обізвалася жінка. — Тут мало люди ходять: бояться цих місць. Кажуть, що колись тут не потічок був мілкий, а досить велика річка, що звалася Заклятою. І оцей перелісок колись був густим і непролазним лісом, і називали його люди Заклятим. Люди вміють самі на себе страху нагнати. От і нагнали. І місцину цю страхом оповили, бо хоронили тут тих покійників, котрих за життя не розуміли й часом побоювалися.
Жінка нарешті зупинилася й показала їм у бік густого заросляку.