— Ох ноги мої, ноги. Відмовляються далі йти. Я вас тутечки почекаю. Ото на пеньку сяду й зачекаю. Бо ви дорогу назад навряд чи знайдете. Хоча… Якщо тільки стежкою йти і не звертати, то не загубитеся. Отам, бачите, поміж заростів ожини червоніє калина. За нею хрест стоїть на ледве помітному горбочку. То могила вашої Ксені. Точно не пропустите.
Вероніка й Володимир жінці подякували й пішли далі. Кущ калини і справді палав кровавим намистом. І, як на диво, інших кущів калини тут не було. Оминули той кущ і мало не наступили на пагорб, увінчаний невеличким дерев’яним хрестом, грубо збитим з неотесаних гілок осики. На хресті сидів маленький живий балабушок. Різкі рухи людей злякали його, він стрепенувся, наче від сну прокинувся, і замахав крилами. То був лилик, найсправжнісінький. І хоча Вероніка зовсім не здивувалася, від побаченого в неї похололо на серці. До центру хреста звичайною канцелярською кнопкою, поржавілою від дощів, була пришпилена заламінована Ксеніна фотографія. На ній дівчина весело й безтурботно всміхалася. Вероніка згадала, як вони з Лесею приїжджали до Ксені на могилу. Тоді Леся теж лишала фотографію, правда іншу, і теж пришпилила до хреста, тільки булавкою. Володя перехрестився, прошепотів слова молитви й відійшов, дозволяючи Вероніці довше побути наодинці з Ксенею та з собою.
Вероніка палко та щиро молилася. Прочитала всі молитви, які знала. Просила в Господа прощення для Ксениної душі, просила не мучити неупокоєну душу, яка при житті натерпілася і по смерті потребувала спокою, а не розплати. Жаліла і дівчину, і себе.
Листя на калині зашаруділо, і Вероніка почула чиїсь голоси. Володя з кимсь розмовляв. Вона не могла чути всієї розмови, тільки уривки слів, але цього вистачило, щоб повернути її на грішну землю. Роззирнулася. Довкола розлито спокій. Десь високо вгорі крукають ворони, поблизу могили жебонить струмок, а повітря до млості пахне сухим листям і хвоєю. Осінь. Пішла на голоси і здивовано завмерла, бо мало не перечепилася через ще один горбочок. Дивне місце. Горбочків тут аж три. Ліворуч від куща калини, розташовані поряд, один біля одного. Ані хрестів на них, ані свічок чи ще якихось знаків. Один, той що посередині, рясно вкритий звіробоєм, той, що справа, — м’ятою, лівий — барвінком. Хай як дивно, але звіробій досі квітнув жовтими запашними зірочками. Присіла біля горбочків, провела по квітах долонею. А відтак нарвала звіробою, тоді наскубла барвінку, м’яти і поклала то все в сумку.
Раптом за спинною почулося:
— На кого будете чарувати, пані? — Хриплуватий жіночий голос звучав незлостиво. — Ви щойно знайшли троян-зілля. Чи, може, воно само вас знайшло…
Підвелася, озирнулася. Неподалік стояли Володимир і пані Віра. Тільки жінка була вбрана в інший одяг і зав’язана іншою хустиною, квітчастою. «Коли вона встигла перевдягтися?» — подумала Вероніка.
— Вероніко, ти не повіриш, — бачачи її здивування, заговорив Володимир. — Зустрів сестру пані Віри. Я теж спочатку подумав, що то пані Віра така метка: встигла й перевдягнутися, і повернутися. Аж виявилося, що це її сестра-близнючка. Пані — тутешня знахарка, зілля збирає.
— Слава Йсу, — тільки і знайшлася на ті слова Вероніка.
— Слава навіки, — скоромовкою відказала жінка. — А я, так, збираю. Тільки ви сестрі не кажіть, що мене бачили. Лаятиме, що сама-одна так далеко від хати відійшла. Я тут неподалік шипшину рвала, вашого чоловіка побачила, то й розговорилися. Ото він мені і про ваші пошуки Ксеніної могили розповів. Бідна жінка, ой бідна. Таке пережила, а й по смерті спокою від живих не має. А їй тільки й треба, що ревної молитви та доброї пам’яті.
Стара вмовкла. Вероніка застібнула блискавку на сумці й раптом спитала жінку:
— То ви знахарка і лікуєте травами, так?
Стара ствердно кивнула.
— То ви, либонь, багато знаєте не тільки про трави. Я хочу вас дещо запитати. Скажіть, а кістки лилика, які об’їли мурахи в мурашнику, і справді такі помічні в любовній магії, як про них переповідають гуцули?
— Трохи. Тільки вам то нащо, пані? Вас кохають по-справжньому, і без всякої там магії. Старої навіяної закоханості ви майже позбулися. Скриньку відкрито, кістки лилика зламано. І не лайте провидіння за несправедливість, пані. Провидіння не завжди добре, але завжди справедливе. Вам давалося багато підказок для розуміння. Ніхто не винен, що ви така неуважна. Шукати вихід у смерті — то найпростіше, але то найгірша з доріг. Однак інколи тільки ся дорога дозволяє побачити двері для виходу.
— Звідки ви про мене це знаєте? — Вероніка аж стрепенулася від почутого.
Стара сумно скривилася й показала пальцем на шрами на її зап’ястках (Вероніка рукави куртки підкотила аж по лікті).