— Тут не треба бути ворожкою, щоб усе побачити. Як і те, що душа Ксені досі неприкаяна й не відпущена.
— Тому що вона босорка? — перепитала Вероніка.
— Того, що свій босорканський дар нікому не передала. Мабуть, тому ви й тут. Щоб допомогти. І не лише собі. А найперше живим діткам, котрих позбавляє життя та істота, яку саме ви впустили в реальний світ.
Вероніка аж пополотніла.
— Ви знайомі з Полудницею?.. — майже пошепки видушила вона, чи то запитуючи, чи стверджуючи.
— О, авжеж. Її ще й так називають. Цікава істота. Убити її неможливо. Створена на початку всього. У неї багато імен. Як тільки її не називали!
— Ліліт? — несміливо озвався Володимир.
— Перше її ім’я, — погодилася стара.
— Але для чого, — дивувалася Вероніка. — Для чого Творцю було випускати зло?
— Смішна ти дитина. Чому вона зло? З чого ти взяла? Вона має своє призначення і слідує йому, — неквапливо оповідала стара. — Вона доглядає покинуті напризволяще — Богом чи чортом, не розбереш, — неприкаяні душі, котрих не відмолили і не забирає ніхто. Якби не вона, то вони б неприкаяно ниділи нашим світом. А так вона збирає їх в особливому місці між світами і тримає там, допоки не з’явиться той, хто їм допоможе рухатися далі. Душу босорки Ксені вона теж підібрала. Точніше, неприкаяну душу Ксені, тому що ті негаразди, у яких місцеві звинувачують дівчину, не її рук справа. То все сутність босорки, яка лишилася без господаря та змушена тинятися світом. Так, інколи та, яку ти називаєш Полудницею, переступає межу, але… лише з дозволу живих. Вона ж до тебе не приходила, правда? Ти до неї прийшла, і ти її запросила. Полудницю неможливо вбити. Вона вічна. Та й для чого вбивати? Вона буває лихою, але вона не злодійка. До всього, людям цілком до снаги закрити для неї входини в наш світ.
— Як? — запитує Вероніка.
— Чим ми долаємо темряву? Вночі запалюємо свічку, і темрява відступає. Так само і з Полудницею. Її можна здолати світлом.
— Яким?
— А воно зараз у вашій сумці. Оці три горбочки — це три могили. Колись давно лиха мачуха погубила душі трьох невинних дівчат — дітей свого чоловіка від першого шлюбу. Це їхні могили. Гуцули вірять, що добрі світлі душі й по смерті залишаються світлом, яке ладне долати темряву. І зілля, зібране на могилах цих дівчат, гуцули називають троян-зіллям, яке хай і не вбиває зло, але надовго закриває йому вхід до світла. Хіба що знову хтось із живих — знарошна чи незнарошна — ті двері відчинить.
— Троян-зілля? Колись Ксеня казку про нього нам розповідала. Виходить, це не казка? — дивувалася Вероніка.
— Казка, — погодилася стара. — Але кожна казка спочатку була бувальщиною.
Вероніка відкрила сумку, вийняла з неї жменю трави впереміш, витріщилася на неї:
— І що з цим слід зробити?
— Прийти до Полудниці, — здивовано відповідала стара.
— Як? — не вгавала жінка.
— Як завжди.
— Через сон?
— Через сон. Що тебе туди приводило?
— Плач моїх дітей. Але ж тепер вони вільні.
— Діти — вільні, а не вільний хто?
— Ксеня. Але вона не кличе мене.
— Кличе, але дуже тихо. І тому ти тут. Ти маєш при собі, навіть зараз у сумці, те, що належить Ксені. І щойно ти разом із троян-зіллям покладеш це собі на ніч під подушку, як босорка тебе позове. А далі ти знатимеш, як бути. Відчуєш. Тільки запам’ятай: усе має свою ціну. І визволення Ксені, і звільнення дитячих душ. Тому добре подумай, чи варто вертатися.
Вероніка навіть не питала, що мала на увазі жінка, коли сказала: «…належить Ксені». Бо на дні її сумки й справді лежала шкатулка з пасмом волосся. Тепер вона знає, чиє воно.
— Ну, мені пора, голуб’ята, — стрепенулася стара. — Поки є пів години світлого часу, мушу набрати калини. Завтра по обіді гори накриє дощами, тоді не дуже ними походиш. Бувайте здорові!
— Стійте, пані, — стрепенулася Вероніка. — Хто ви така насправді, звідки все це знаєте і навіщо мені розповідаєте?
Постать старої зникла в заростях. Жінка кинулася навздогін, та за бабцею і слід загув. Наче та в повітрі розтанула.
Дорогою до машини Володимир нічого не розпитував, тільки супився й час від часу зітхав. Пані Віри на стежці вони не застали. Мабуть, не дочекалася їх старенька й пошкандибала додому. Вероніка раптом згадала, що сестра пані Віри їм не назвалася. Зрештою, вони й не питали.
11
Осінь тут пахне ладаном. Такий сильний запах, він проникає в кожну клітинку єства. Сухе опале листя не може його перебити. Не в силі його заглушити своєю гіркотою навіть розкішні хризантеми, що рясно квітнуть довкола старої перехнябленої хати. Вероніці цей запах подобається, як і вечірні гори, котрі наступають зі всіх боків. Жовто-багряні листочки де-не-де ще тримаються дерев і надають неповторного чару зарослим пагорбам. Зелена хвоя смерек грається з пензлем осені в рівновагу: вона дразнить художницю, сміється з її розкішної палітри, тому що жодна барва не може залишити на вічнозеленій хвої свій слід. Володя не квапить жінку — нехай набудеться в тому романтичному стані. Він бачить, як ясно-карі очі Вероніки вбирають барвистий світ осінніх Карпат, і тихо радіє, відчуваючи, як те світло, що його він так любить у Вероніці, раптово вибухає затишним теплом, набуваючи ніжної заспокійливої магії. Злість і розгубленість, котрі ще якусь годину тому міцно трималися гидкими зубами за її серце, враз відступили. Перед ним знову стояла його завжди юна та зваблива Веронічка-Нічка — дівчина, залюблена у світ і в людей.