— Агов, є хто живий? — крикнула Вероніка і здивувалася, помітивши жінку, котрої — вона може заприсягтися — ще мить тому не було на призьбі під вікном. Чи вона її просто не помітила через рясне розмаїття хризантем, котрі віночком обступили стару дерев’яну оселю?
Стара жінка і сама була схожа на хризантему. Була вбрана в барвисті шати: вишиту помаранчевим і чорним сорочку, поверх неї — кептар, замість спідниці дві запаски — передню і задню, на голові — чепець, пов’язаний чорною в червоні квіти хусткою, на ногах — вовняні барвисті шкарпетки й постоли.
Жінка курила люльку. Вероніка й Володимир на мить заклякли. Жінка була копією пані Віри та її сестри-знахарки.
— Пані Люба? — першим отямився Володимир. — Слава Йсу.
— Слава навіки Богу, — відказала стара, смачно затягуючись. — Ото ви меткі, як мої гуси. Де вас так довго носить? Ви ж і є ті самі нетутешні, котрі ночівлю напитують? Та не дивуйтесі. У нас новини швидко розходяться. Сестра Віра сусідом своїм вістку мені передала. То я вже для вас і кімнатку підготувала, і вечерю зготовила. А сама вас мушу на ніч самих лишити. Тут така історія. Родичка наша зі Стаїща ювілей святкує. Сто років бабці, то мусимо безперемінно бути. У хаті знайдете все необхідне для ночівлі. Вечеря в печі, тепла вода, щоб з дороги вмитися, там само. Виходок, уже даруйте, у дворі, за хатою. Собаки в мене нема, корови-кози-курей теж. Тільки кицька Нуся. Вона в хаті не ночує. Не любить. Ночує в клуні. Наче все. Уранці буду. Ви ще навіть не прокинитесі, як сніданок чекатиме на столі.
Жінка підвелася.
Володимир запропонував її машиною підкинути куди треба. Вона чемно відмовилася. Сказала, що їх кум скоріше підводою сільськими стежками до потрібного місця доправить. Попрощалася і неквапом рушила стежкою в той бік, звідки вони щойно приїхали. Вероніці від жінки запахло ладаном, а ще тютюном, таким міцним, що аж у носі закрутило, — вона голосно пчихнула й розсміялася.
Темрява в горах настає миттєво. Щойно хмари в небі вечір фарбував золотом, а за мить вони стали сірі, а ще за якихось кілька хвилин усе небо почорніло, і на ньому грайливо замиготіли зірки-свічечки.
Володимир з Веронікою сиділи на призьбі, загорнувшись у теплу верету, дивилися мовчки в небо і відсьорбували по черзі теплий запашний карпатський чай із літрового горнятка. У хаті і справді було все необхідне для ночівлі й більш-менш стерпного перебування навіть для того, хто любить комфорт. Хата розділена крихітними сіньми на дві частини. Двері праворуч, і двері ліворуч. Ті, що праворуч, вели в простору світлицю. Зайшли, роззирнулися. Дерев’яний мисник, прикрашений різьбою, першим кидається в очі. Розкішна піч, яка пашить теплом, побудована так, що обігріває відразу дві кімнати, бо тулиться до стіни, котра відділяє іншу кімнату від світлиці-кухні. Між піччю й мисником — невеличкий стіл. Уздовж стін — широкі дерев’яні лави, укриті веретами, на них за потреби можна було спати. Тут, мабуть, і живе господиня. Бо нехитрий її одяг акуратно поскладаний на лавці. Стіна, що навпроти дверей, явно мала сакральне призначення: на ній висіли образи, прикрашені рушниками, за ними ґаздиня ховала пучки зілля й вербову гілку (а може, ще щось — вони не перевіряли). Під образами стояла дерев’яна скриня, щедро інкрустована цікавим орнаментом. На скрині, яка, певно, правила і за стіл, лежала розгорнена Біблія, стояла пляшка з якоюсь прозорою рідиною (Володимир припустив, що то свячена вода), старі чорно-білі фотографії були обперті об стінку. На одній з них мило всміхалися три чорняві дівчинки, по різному вбрані, але схожі між собою як викапані. Вероніка тицьнула пальцем у цю знімку. Володимир, розуміючи, хмикнув. Три сестри, три близнючки.
— Мабуть, третю звати Надія. Раз перші дві Віра та Любов.