Выбрать главу

Вероніка погодилася. Мабуть. У таких випадках з іменами не варто заморочуватися. Та й імена дуже гарні.

На стінах почеплені в рамках вишиті картини. Мальви, портрет Шевченка, слова з Біблії. На жердці висіло вбрання господині — спідниці, светри; під лавою стояли чоботи. Дивувала відсутність сучасних меблів: крісел там, шафи чи дивана. Дерев’яне ліжко тулилося до печі, певно, на ньому господиня і спала. Дерев’яна підлога була щедро встелена полином.

Вероніка зазирнула в піч. У теплі стояла й чекала на них вечеря. Два керамічних глечики: в одному — грибна юшка, у другому — бануш зі шкварками. На столі під білим рушником знайшли житній хліб, бринзу до бануша, керамічні тарілки та дерев’яні ложки. З металічного начиння тут були хіба що ніж, котрим різали хліб, та коцюба.

У Вероніки аж слинка потекла й у животі загуркало. Тільки тепер жінка згадала, що востаннє їла о дев’ятій ранку, ще у Львові, коли снідала перед тим, як іти до Володимира. А за цей день стільки всього сталося! І ось нарешті вони можуть перепочити. Юшка з білих грибів здавалася невимовною смакотою, бануш танув у роті, й навіть бринза, яку Вероніка не дуже любила, цього разу видавалася пресмачною.

Поївши, Вероніка зазирнула й у кімнату, де мали ночувати. Ця світлиця була завбільшки така сама, як і перша. Тільки з тою різницею, що цивілізація позначилася на ній набагато більше. Кімната мала двоспальне ліжко, а ще сучасну шафу з дзеркальними дверима, вішаками й полицями. На полицях лежали білизна й ковдри, у шухлядах — подушки й наволочки. Долівка теж була вистелена полином, а на стінах замість вишитих картин висіли вишивані доріжки та серветки. Подушки на ліжку теж були вишивані, як і серветки на столі. А ще на столі Вероніка побачила електрочайник, баночку з карпатським сухим зіллям для заварювання чаю, заварник та літрове керамічне горня. У ньому Володя і заварив чаю, котрим вони смакувала на призьбі, кутаючись у верети й рахуючи в небі зорі.

Ніч у горах була наповнена спокоєм і магією. Думки про Ростика, якого ще вчора так любила, навіть обожнювала, здавалися зараз такими несправжніми та примарними, що інколи Вероніка ловила себе на думці, чи не придумала вона собі лиходія Ростислава? Чи не є він насправді звичайним, пересічним чоловічком, нецікавим, бляклим, тінню її батька, який так вишколив зятька, що той за майже місяць відсутності не знайшов іншого способу сконтактуватися з нею, як тільки через Лесю? А чому не через той-таки банальний месенджер чи електронну пошту? А якщо навіть це для нього було заскладно — Вероніка просто ігнорувала б його, — то він міг спокійно десь її підстерегти. Вона не привид невловимий, вона цілком реальна. Що його стримувало? Погроза та застереження тестя? Той, хто вважає себе невинним і воліє отримати прощення, не зважав би на таку перепону.

Отже, її шлюб — це ілюзія. Обійми, ранкова кава з круасанами, мандрівки світом, які зближували й надавали сімейному життю ідилічного наповнення... Булька тріснула, і Ростик здувся.

— А знаєш, Веронічко, — раптом озвався Володимир. — Твій Ростислав іще не найгірший варіант чоловіка-зрадника.

— Тобто не найгірший? — болісно відгукнулася Вероніка. — Що ти можеш про це знати, Хлопчику Вовчику?

— Тільки трохи правди. Коли мені було сім років, помер мій тато. Я дуже добре пам’ятаю похорон. Подробиці нашого родинного життя стер час, але похорону я ніколи не забуду. Мама стоїть, уся в чорному й чорна від сліз і горя. Тата вона дуже любила, а тут має зостатися сама з двома дітьми на руках. І раптом бачу поряд з мамою молоду жінку в траурі, яка тримає за руку перелякане хлоп’я. Років п’ять малому, не більше. Молодиця побивається над покійником, голосить, називає коханим, розрадою всього її життя. Коханка тата разом з байстрюченям приперлася на похорон пошлюбленого чоловіка, який має родину: офіційну дружину, сина, доньку-немовля. Тільки коли трішки підріс, мама відкрила мені всю правду. До цього дня, тобто до похорону, вона нічого не знала про подвійне життя батька, навіть не здогадувалася. Часті відрядження вона списувала на справді часті відрядження. А з’ясувалося, що батьковими відрядженнями була молода коханка, котра не те що не соромилася припхатися з малям на похорон, а й стати в головах чоловіка, голосити разом з матір’ю та наробити їй слави на весь Львів. Найгірше, що мої тітки, татові сестри, і мої бабуся з дідусем, татові батьки, добре знали про існування ще однієї татової сім’ї. І жодним словом не прохопилися про це матері. Та це ще не все. По смерті батька ця плаксива лярва стала вимагати в мами частку батькового спадку. Ми жили в трикімнатній квартирі в центрі. Тато був успішним і досить непоганим лікарем, тож якимсь дивом йому вділили від державного пирога аж три кімнати. То ця Мілі, так вона себе називала, а за паспортом Параскевія (чому Мілі — хтозна), стала вимагати на себе й дитину у власність одну кімнату з нашої квартири. Навіть судилася з мамою. Правда, у неї нічого не вийшло. Бо тоді був СРСР, приватної власності на житло не існувало, а товариш Мілі не мала ніякого офіційного документу, котрий засвідчував би її приналежність до нашої родини. Тоді тестів ДНК ще не проводили, а у свідоцтві про народження її малий був записаний на прізвище та по батькові Міліного батька. Але ти можеш уявити, через яке пекло пройшла моя бідна мама? Через яку ганьбу?