Від почутого у Вероніки аж серце гучніше забилося. Вона пам’ятала маму Володі. Худенька жвава чорнява жіночка, доволі стримано, але завжди зі смаком вбрана. Завжди в чорному: чорній спідничці по кісточки, чорний елегантний капелюшок, чорні чобітки на невисоких підборах і обов’язково мереживні чорні рукавички.
— Мама більше не вийшла заміж. Усіх довкола чоловіків вважала покидьками та пройдисвітами. Але не всі такі, Веронічко. Дехто тебе ладен чекати аж тридцять років — і таки дочекатися.
Вероніка тісніше притулилася до чоловіка, почула розмірений стукіт його великого серця, і їй стало так добре, як колись у дитинстві в затишних обіймах тата, коли той вкладав свою непосиду доньку спати і розказував на ніч гарну казку. Володимир схилився до Вероніки, поцілував її в голову. Вона повернула обличчя назустріч і відповіла йому поцілунком. Далі події розвивалися, як у хорошому голлівудському фільмі про кохання.
Він так палко цілує її, що жінці приємно паморочиться в голові й хочеться розчинитися в тій солодкій круговерті, стати її атомом, вибухнути в ньому надновою. І вона вперше в житті себе не стримує. З Ростиком навіть в інтимних стосунках вона стримувалася, віддаючи ініціативу коханому, а все тому, що він чоловік і знає, як для неї буде ліпше. А хто це сказав? Хай летить під три чорти вдавана цнотливість, коли солодка хвиля жаги та бажання накриває тебе й вибухає коханням.
Отямилася в ліжку, у міцних обіймах чоловіка, який ніжно заходив у воду її тіла, випиваючи її до краплі, дозволяючи їй усе — спопеляти, обвивати тугою, обсипати радістю, помирати й воскресати відразу, щойно зірки за вікном згасатимуть, дозволяючи ранку ступити на їхню територію. Вона так і заснула в його обіймах. А коли годинник мав показати північ, раптом схопилася.
Одягла нічну сорочку, вийняла із сумки зірване напередодні зілля, поклала його до кишені нічнушки. Тоді затисла в правиці пасмо Ксениного волосся та вляглася на ліжко.
12
Така знайома стежка, котра веде її у світ, у який вона ще вчора прагла не вертатися. Вероніка рухається неквапливо, іде на цівку сутіні, що ледь помітно бовваніє попереду. Вероніка знає: вийде туди, куди треба.
І ось берег знайомої ріки. Від останнього її візиту нічого не змінилося: непорушна тиша й сирість. Пастельні кольори пейзажу, спокійні, подекуди аж надто бліді. Та нікому розглядати сю красу. Зараз тут порожньо. Річку, як завжди, ніжно пестить туман. Він котиться її спокійним плесом і губиться ген у далині за течією. Знайомий острів щільно запнутий білим молоком. Вероніка не може анічогісінько розгледіти. Небо звично затягнуте хмарами, сумне, сіре, безлике.
Відчуття очікування, яке завжди тут її огортало, і цього разу наздогнало. Ані вітерцю, ані шелестіння очерету, ані плюскоту води, лише тихе і манірне очікування.
Розтиснула долоню правої руки — у ній пасмо волосся Ксені. Якусь мить дивилася на нього, наче пригадувала, що вона з тим має зробити. Не пригадала, бо не знала. Ані Полудниці, ані дітей поряд. Тихо… Хтось наче ховав від неї і острів, і мешканців цієї тихої заводі.
Далі діяла інтуїтивно. Знала: коли з’явиться Полудниця, — а вона обов’язково з’явиться, бо їй стане цікаво, чого ця настирлива жінка знову сюди припхалася, — мусить бути обережна зі словами й учинками.
Стала обличчям до річки й загукала: «Полуднице, агов! Ходи на розмову! Маю до тебе важливу справу».
Усе відбувалось як завжди. Проява любила з’являтися ефектно. Цього разу вона стала у Вероніки за спиною. Поклала крижану руку їй на плече і промовила доволі знайомим голосом: «Привіт! А я на тебе чекала!»
Вероніка різко обернулася. Цього разу чомусь ніщо не стримувало її рухів. Вона могла легко пересуватися берегом річки.
— Ти? — простогнала Вероніка, щойно побачила потвору.
Не вірила своїм очам. До неї сумно всміхалася Ксеня — вродлива, чорнява гуцулка, жива і юна, з журбинкою в очах і надто білою шкірою обличчя й рук, убрана в білу весільну сукню. Мабуть, її в ній поховали. Замість весільної квітки мала брошку у вигляді лилика.