— Я, — легко відповіла проява голосом Ксені. — І водночас не я. А кого ти тут хотіла побачити? Ти ж прийшла сюди до мене, чи не так? Тепер ти знаєш усю правду. «Краще пізно, аніж ніколи». Здається, так кажете ви, люди. І в цьому раціональне зерно таки є. Але, як на мене, таки краще дізнаватися про важливе не пізно і не рано, а вчасно.
Проява вмовкла. Вероніка бачила перед собою Ксеню, і разом з тим то була не вона. Бліда тінь тої живої та щирої гуцулочки, яку вона колись знала. Навіть голос дівчини був і її, і наче не її. Холодний, з металічними нотками. Полудниця з нею гралася, але геть без ентузіазму.
— Дякую за підказки, — тільки й спромоглася на відповідь Вероніка, збираючи докупи думки.
— Та будь ласка. Мені це зовсім не важко. Ти отримала важливе для себе, я взамін — необхідне мені. Тепер ти знову до мене прийшла. Хочеш звільнити її душу, так? — Ксеня-не-Ксеня поклала правицю на груди й підморгнула Вероніці.
— Ти читаєш думки? — раптом сполошилася Вероніка.
— А мушу? — щиро здивувалася проява-Ксеня. — Я можу, але не читаю. Ти зараз наче розчахнута брама: в очах горить вогонь нового кохання, і він не дає добре розгледіти, що в тебе на думці, але затиснуте в руці чорне пасмо говорить, що ти тут заради його власниці. А волосся належить Ксені. Бачу, ти хочеш запитати про дітей. Не журися, усе гаразд. Вони на острові. Ксенин син забавляє решту. Гарна дитина і дуже схожа на Ростика. Добре, що ти не вимагаєш його звільнити.
— Я можу їх побачити? — несміло попросила Вероніка.
— Для чого? — щиро здивувалася проява. — Вони не твої, тому не твій клопіт. Нехай їхні мамки й татки по них побиваються. Тому ні, Вероніко, туман залишиться. Натомість можеш запитати про них те, що тебе досі аж надто пече. Я це відчуваю.
— Так, пече і то дуже пече. Я не розумію, Оксано, чому ти, забираючи собі душі малих дітей, щоразу робила мене свідком їхньої загибелі?
— Свідком? Тю! Що за дурниці верзеш, жінко? Бери більше. Ти провідник, брама. Ти маєш бути поряд, аби я увійшла в людський світ, щоб ці душі підібрати.
Бачачи, що Вероніка хоче ще щось сказати, Ксеня-Полудниця підвела руку.
— Ні, Вероніко. Я знаю, про кого ти проситимеш. Навіть не обговорюємо цю оборудку. Ще кілька тижнів і кілька чужих смертей, потерпи. Тим паче твоя добра подруга Леся влучно каже: «То не твоя вина, Веронічко. Люди потраплятимуть в аварії інколи просто так». От саме так і думай. Розумна в тебе подруга.
Вероніка зітхнула і з болем запитала:
— А як щодо Ксені?
— Тут, на жаль, я безсила. Ксенина душа — заручниця обставин. Їй і справді тут не місце, бо це дитячий притулок. Притулок для загублених дитячих душ, котрі померли не з Божої волі. Таких, як твої. Вони жертви прокляття.
— А тут є й інші? — здивувалася Вероніка.
— Так. Тільки тобі вільно бачити тих, до яких маєш стосунок.
— Тоді чому я можу бачити сина Ксені? — не вгавала Вероніка.
— А як інакше? Ти за нього теж відповідаєш. Оскільки ви з Ростиславом мали благословення на шлюб не тільки перед людьми, а й перед Богом і клялися при свідках бути вірними одне одному в радості й у горі, то, відповідно, стали наче одним цілим і всі добрі вчинки, і всі погані падали однаково прицільно на обидві ваші голови. Ксеня прокляла Ростислава, не усвідомлюючи, що проклинає не тільки його, а й твоїх дітей. Але Ксеня за це поплатилася, бо, помираючи наглою смертю, не встигла передати живому свою сутність-силу, отриману від прабабусі. А без цієї передачі душа її перетворилася на заручницю отого, що ви називаєте босорканським хистом. Здебільшого люди того хисту бояться, не розуміючи, що він лише інструмент. Наприклад, як ніж: можна накраяти хліба, а можна вбити людину.
Запала тиша. Ксеня-Полудниця уважно дивилася на Вероніку і трішки злилася. Вона не могла її читати.
— А якщо припустити, що знайдеться той, хто прийме добровільно Ксенину силу, вона звільниться? — за кілька секунд рішучо спитала Вероніка.
— Ти? — ахнула Полудниця.
— Я. Це можливо? — наполягала Вероніка.
— Так. Та чи ти розумієш усю серйозність свого вчинку? Це важка ноша. Ти бачитимеш думки людей, читатимеш у прихованих закапелках душі найсокровенніше, для тебе відкриватиметься майбутнє, навіть погане майбутнє, яке змінювати не можна, хоч спокуса й буде. А чому? Тому що ти не Творець, ти тільки інструмент у його руках. Ось для чого тобі буде потрібен учитель, котрий тебе направляв би. Ксенина біда, що вона відмовилася вчитися, певно, тому так погано закінчила. Гралася вона своїм даром, не сприймаючи його всерйоз. Тому добре подумай, Вероніко, чи воно тобі треба?