— Так, — не роздумуючи відповіла Вероніка і раптом спитала: — А що після цього стане з Ксениним прокляттям? Воно зникне?
— Ні. — Полудниця здивовано дивилася на Вероніку. — Куди йому зникати? Воно зробило свою справу — покарало лиходія, і він іде доріжкою, яка веде в нікуди. Це непрощенне закляття, і його не відмолити.
Вероніка зітхнула. Знову захотілося себе пожаліти, хоча зараз не мала на це права. Ксеня-Полудниця це помітила, тому геть безжурно додала:
— Не журися, молодице! Ростислав тепер не твій клопіт. Ти й так за нього сповна заплатила.
— Тільки не треба його за мене карати… — почала була прохати Вероніка.
— А ти тут до чого? «Кухня» відповідальності працює по-іншому. І зараз там порядкують мої сестри.
— Я геть нічого не розумію. Які твої сестри?
— А тобі й не треба нічого розуміти. Ти тут для іншого, чи не так? Ніч добігає кінця, і в нас із тобою обмаль часу. Востаннє запитую: не передумала ставати босоркою?
— Ні, — твердо відповіла Вероніка.
— Добровільно приймаєш у себе іншу сутність?
— Так.
— Дозволяєш Ксені відійти?
— Так.
— Тоді обніми мене, Веронічко-Нічко. Не бійся мого холоду. Щойно він стане теплом, як сутність, котра раніше належала Ксені, стане твоєю.
— Так, — сказала Вероніка і, не роздумуючи, ступила крок у бік Ксені-Полудниці, яка стояла з розпростертими обіймами.
Вероніка наче впала в крижану воду. Холод лихими щупальцями хапав її за серце, викручував кожну клітинку тіла. Вона мовчки зносила біль, який перетворив холод на муки для її тіла. А коли здавалося, що серце зараз замерзне й зупиниться, гаряча хвиля накрила її з головою. І Вероніка відчула, як із рук Полудниці вогнистим ручаєм вливається в неї щось незнане, поки ще перелякане, але податливе й готове скорятися новій босорці. Тепло ставало жаром, жар обпікав немилосердно, але це тривало кілька секунд, тому що за мить це знову був ніжний теплий струмочок, що наповнював собою Вероніку, як ото ріки наповнюють моря. І коли жінка замість тепла відчула холодні руки Полудниці, умить зрозуміла: справу зроблено, Ксеня вільна і настав час допомогти дітям. Вероніка Вишневецька не знала, як це зробити, зате босорканя Вероніка вже робила.
Правою рукою Вероніка міцно обіймала Оксану, а ліву швиденько запустила собі в кишеню, набрала пригорщу троян-зілля й висипала його на голову Полудниці. Тоді різко відштовхнула від себе примару й відскочила вбік.
Полудниця дивилася на неї здивованими очима Ксені, які враз перетворилися на божевільні та чужі. Вона закричала від болю, її спотворене жахом обличчя скидалося на маску. Піднесла руки догори, стала струшувати з себе зілля, і від того робилося ще гірше. Місця на тілі Полудниці, яких торкалося троян-зілля, миттєво перетворювалися на опіки, котрі на очах росли, збільшувалися, поглинаючи ще кілька секунд тому абсолютно здорову шкіру.
Потвора верещала, голосила, пальцями роздирала рани, котрі немилосердно її пекли. Агонія не припинялася, ставала дедалі сильнішою. Полудниця зашипіла, роззявила рота, щоб крикнути слова прокляття, але з нього вивалився геть попечений чорний язик; очі провалилися всередину, одяг став тліти, відтак загорівся. І тоді Вероніка простісінько в той вогонь кинула пасмо волосся Ксені, який досі тримала у правому кулаку. Щойно чорне пасмо торкнулося одягу почвари, як спалахнуло, але замість упасти долу, чомусь стало підніматися вгору, злетіло над почварою, котра корчилася від болю. Пасмо волосся Ксені згоріло в повітрі, попіл з нього посипався на голову почварі й тільки-но торкнувся того, що колись було волоссям Полудниці, як голова потвори репнула надвоє, і з неї вирвалася на світ напівпрозора постать Ксені. Вона описала коло над здивованою Веронікою, вітром торкнулася її губ і прошепотіла: «Дякую. Пробач мені за дітей!»
— Пробачаю, іди з Богом, — проказала Вероніка, і Ксеня враз стала маленьким лиликом та полетіла вгору, все вище й вище, поки не щезла у високості.
Агонія Полудниці не припинялася. Вона змією корчилася в страшних муках. Троян-зілля роз’їло їй шкіру і взялося за плоть. Вероніка не стала спостерігати, чим усе закінчиться. Її босорканя промовляла з глибин свідомості, що в них дуже мало часу. Вони мусять визволити полонених діток.
Жінка впритул підійшла до води. Набрала в жменю троян-зілля, яке залишалося в кишені. З лівої руки трохи переклала в праву, щоб було порівну, руки простягла долонями до неба й закричала:
— Мертвий до мертвого,
Живий до живого,
Світлий до світла,
Темний до свого.
Я сих дітей на волю відпускаю,
Світлі душі ключем відмикаю.