Ні мамі Урсулі, ані тим паче Вероніці й на думку не спадало заперечити батькові. «Ваш тато ніколи не помиляється, а коли помиляється, то дивись пункт перший», — так жартувала тітка Мілена, спостерігаючи за ладом у сім’ї Вишневецьких. Сама вона була вічно заклопотана пошуками ідеального чоловіка. П’ять разів ішла під вінець, улаштовуючи грандіозне весілля, та щоразу палко переконувала всіх, мабуть-таки насамперед себе, що нарешті знайшла того єдиного. Усе закінчувалося гучним розлучення, істериками, биттям посуду, розбитим серцем та «полум’ям безнадії» (вислів тата), котре завжди гасила мама Урсула. Щоразу тітка клялася «усіма святими угодниками», що більше ніколи заміж не вийде, бо всі чоловіки — придурки, але минав час і невгамовна Мілена знову ставала на ті самі граблі. Дітей тітка Мілена принципово не хотіла. Казала, що їй вистачає любові до улюбленої племіннички та хрещенички Веронічки. Останній, чи, як любить казати мама, «крайній» чоловік тітки — американець. Із ним вона живе, як не дивно, уже довгих десять років. Мама Урсула переконана, що це, на щастя, таки назавжди, бо вперше Мілена теж любить, а не лише дозволяє себе пристрасно обожнювати.
Вероніка після закінчення школи успішно вступила на факультет іноземних мов Львівського університету. Так бажав тато. А вона й не противилася. Бо не дуже замислювалася у свої сімнадцять, чого їй хочеться. Звісно, батько для годиться спитав, чи вона не проти. Їй було байдуже, тож була не проти.
Так, Вероніка була ідеальна донька, чемна і така, якою можна пишатися. І вона переконана, що, якби татко заборонив зустрічатися і згодом одружуватися з Ростиком, вона б послухала. Тільки батечко її дуже любив і знав, що розбивати серце єдиної ідеальної донечки — то великий гріх. І благословив її шлюб із Ростиславом Кузьменком, звичайним парубком з Київщини, без гербів, родового дерева, без князів-графів-королів серед рідні, без великих статків. Зате з великою душею та палкою любов’ю в серці.
Вероніка пригадує той день, коли знайомила тата з нареченим — Ростиком. Тато без церемоній сказав майбутньому зятеві:
— Нічого, юначе. Ти не безнадійний. Ми зробимо з тебе людину, а якщо пручатимешся — змусимо. Тебе вибрала моя донька, отже, вибрав і я. Запам’ятай, синку, нікуди ти з нашої субмарини не дінешся. Тільки спробуй. Я за тобою стежу, тож і сам пан Бог тебе уважно пильнує.
Говорив тато жартома, але ж Вероніка добре знала: коли він щось говорить наче несерйозно, то треба бути обережним з висновками, адже за несерйозністю завжди ховалися надзвичайно важливі речі. Здається, Ростислав то відразу втямив. Зрештою, він і не збирався нікуди з сімейної субмарини. Навіщо? Коли кохання справжнє і взаємне, коли в стосунках ідилія, то хіба, ідучи від щастя, щастя знайдеш? Воно, казав Ростик, може бути тільки одним. І тим щастям для нього завжди була Веронічка.
Ростислав і Вероніка вже двадцять три роки разом. Чоловік і досі кличе її «моя солодка Чічка-Веронічка». Терплячий, ніжний, вірний, відданий… «Таких не буває, — твердить колежанка Леся, — твій Ростик унікальний. Озирнися довкола, Вероніко. Чи ти знайдеш поміж знайомими щось схоже на ті взаємини, котрі ви маєте? Довкола зрадники і зрадниці. Милуюся вами. Залишайтеся такими завжди, як надія світу та ідеал у стосунках». Вероніка у відповідь усміхалася. Тому що насправді не все було похмуро в цьому житті. Вона мала поряд гарний приклад для наслідування. Точніше, була причетною до цього. Взаємини її батьків, які ніколи не сварилися, не сперечалися, а просто ніжно любили та поважали одне одного. Можливо, і були в подружжя певні непорозуміння чи навіть прикрощі, однак Вероніка не те що про них не знала, а й не здогадувалася.
Ростислав не просто став її законним чоловіком. Він і насправді став частиною родини Вишневецьких. Вероніка це відчувала. Та хіба могло бути інакше? Він права рука татка в усіх бізнесових справах. І тато про це всім говорить і пишається зятем. Так, заслужити похвалу від самого Януша Вишневецького — то те саме, що виграти олімпіаду.
Можливо, те, що в неї немає дітей, це і є платня за таке щасливе сімейне буття. Тато любить повторювати, що все має свою ціну. Невже її ціна ось така? Та чи могла вона бути щасливою з кимсь іншим? Вона впевнена: точно ні.
Інколи Вероніці стає не по собі, коли розуміє, що вони з Ростиславом могли просто не зустрітися, якби не випадок…
4
Познайомилися Ростик з Веронікою випадково. У Лесі Юрченко був день народження. Леся, Вероніка, Ксеня та Орися — така ось весела дівчача студентська компанія одногрупниць, дуже різних зовні й разом з тим схожих внутрішньо. Вероніка та Леся — львів’янки, Орися та Ксеня — приїжджі, тому жили в гуртожитку. Зібралися тоді на квартирі в Лесі. Батьки дівчини заради такої оказії навіть навмисно поїхали на дачу. І тут несподівано Ксеня прийшла не сама, а з кавалером. Ксеню вважали найкрасивішою серед дівчат. Чорноброва гуцулка, білолиця, чорноока, густе довге волосся — інколи заплетене в недбалу косу чи зібране в тугий вузол, інколи пишно викладене навколо голови калачем, а часом спокусливими кучерями просто спадало на плечі. Тонкий стан, довгі красиві ноги, уміння звабливо й таємниче всміхатися, вишуканий смак — це все Ксеня. А чому гуцулка? Тому що Ксеня таки справді була гуцулка. Вона ж бо десь із-під Ворохти, і як підтвердження всього цього її прізвище — Гоцул. Ксеня завжди була в центрі чоловічої уваги. По ній щиро зітхав цілий кагал молодиків. І річ тут не стільки в природній звабі юнки, бо гарних дівчат не так і мало. Орися й Леся зовні нічим не гірші. Річ у темпераменті гуцулки — правдивому, нестримному, наче коловерть, що затягує. Поряд із Ксенею Вероніка почувалася тепличною квіткою, що росла не під сонцем, а животіла під променями штучного світла, полита не дощем, а з лійки. У Ксені вирувала енергія краю, який її викохав, — щира, дика, несамовита. Саме це й притягувало до красуні. Здавалося, це, навпаки, мало б відлякувати, мусив би спрацьовувати інстинкт самозбереження, але ні, усе відбувалося навпаки. Як вогонь манить метелика, так і Ксеня вабила до себе чоловіків, легко розбиваючи їхні серця, нікому нічого не обіцяючи, упевнено йдучи далі.