— Дякуємо, — відповіла Вероніка. — Уже збираємося.
— О, так-так, перед сходженням на Говерлу треба поїсти, — серйозно заметушився Володя.
— На яку Говерлу? — розгублено перепитала Вероніка.
— Тобто на яку? Ти ж казала, що доведеться дряпатися на Говерлу, — удавано дивувався чоловік.
Вероніка розсміялася. Швидко скочила з ліжка, підбігла до вікна, тицьнула пальцем на вершину гори, що бовваніла вдалині між хмарами, і сказала:
— Я такого не говорила, я сказала «майже». І до всього, ми вже відучора тут. Ось тобі й Говерла.
— От йолоп, — ляснув себе по лобі чоловік. — Географічний кретинізм — це про мене.
І вони обоє розсміялися.
Тим часом надсадно заволав Володин телефон. Вероніка кинула його чоловікові, тому що той лежав недалечко від неї.
— Доброго дня, слухаю. Оресте Михайловичу, ви? Дуже приємно. Так, звісно, завтра о 9.00, як домовлялися. Що? Ні, зараз не вийде. Я не у Львові. Так, далеко. Дуже далеко. У потойбіччі, точніше, у раю. З ким? З коханою жінкою. Не заздріть. У вас є своя. Гаразд, телефоном можна і зараз. Прочитайте, що там написано, і я вам скажу, що і як треба робити.
Володимир уважно слухав густий чоловічий баритон, котрий так гупав у слухавку, що кавалки слів чула і Вероніка. Жінка тим часом зрозуміла, що ця консультація надовго, тож убралася в джинси, теплий гольф, кросівки та вийшла в сіни. Відчинила двері на половину господині. Там приємно пахло паленим ялівцем і, як їй здалося, варениками. «Ніколи не снідала варениками», — тільки й подумала. Господині в хаті не було. Вийшла надвір.
Баба Люба сиділа на звичному місці — на призьбі. Очі заплющила, обличчя підставила сонцю і радо йому всміхалася. Вона точно почула прихід Вероніки — скрип дверей та рипіння долівки спрацювали як сигналізація, — і, не розплющуючи очей, сказала:
— Сідайте біля мене, пані. Послухайте тишу.
Вероніка чемно сіла. Обіперлася об стіну хати, стулила повіки й відчула, як ніжне й зовсім не пекуче жовтневе сонце пальчиками-промінчиками пестить шкіру. Було добре — так добре, як від пестощів коханого. Раптом відчула запах його шкіри — і аж кинуло її від того в жар. Та за мить картинка в голові змінилася. Перед очима в агонії помирала Полудниця. До Вероніки вернувся її сон. Вистрибнув зі сховку й затарабанив у шибку душі потворними брудними пальцями. Відчувалася винною в тому, що понівечила ту, котра таки їй допомогла, нехай мала з того користь, нехай сама то все зчинила, але-але-але… Полудниця таки була щира. І чим Вероніка відплатила за це? Та її роздуми раптово обірвав ледь чутний, але такий наполегливий шум, що пробився таки крізь її думки.
— Річка, — вигукнула здивовано.
Розтулила повіки, роззирнулася. Звук чувся десь із-за хати. Туди вона вчора і не зазирала: за пізнім обідом, вечірнім чаєм та любощами не до цього було. Стара, не розплющуючи очей, відповіла:
— Так, потічок. Ходаком називають. Бо він собі тихо землею ходить і зла нікому не робить, — відповіла баба Люба. — І ти нікому зла не зробила. Перестань себе мучити. Мені сестра розповіла, як ти в неї про полудниць розпитувала, — додала наче мимохідь.
— Тобто про полудниць? То вона не одна така? — здивувалася Вероніка.
— Звісно, не одна. — Стара і далі мружилася до сонця, не розплющуючи очей. — Підступні створіння, нічого без власної вигоди не роблять. Нічим не ліпші від людей.
— А легенда про Ліліт? — дивувалася Вероніка.
— Так, знаю, гарна легенда. Моя сестра всіх жаліє, навіть полудниць. А ти сходи до потічка, чуєш, як він тебе кличе. Роззуйся, стань босими ногами у воду. Не переймайся, одягу не замочиш. Потічок неглибокий. Коли трохи у воді постоїш, скинь подумки у воду всі свої сумніви, усі тривоги. Висповідайся.
— Я до церкви ходжу на сповідь, я християнка, — чомусь нервово відповіла Вероніка.
— І ходи собі. Я теж ходжу. То не шкодить. Словесна сповідь — то наша можливість виговоритися. А я тобі, дитинко, про справжню сповідь баю. Бо хіба слова мають більшу силу, ніж Господня воля? Змочи ноги в гірській ріці, де вода не стоїть, а біжить, стань обличчям до сонця, простягни до нього долоні й попроси світла для душі, бо його ніколи забагато не буває: не знаєш, кому й коли доведеться світити, може, навіть серед суцільного мороку. А воду проси забрати всі твої болі, відчай, ненависть, злість, сумніви. Ти відчуєш, як через ноги всі вони з тебе у воду стікають, а течія підхоплює їх та несе-несе-несе. Ото я називаю сповіддю.
І Вероніка пішла. І зробила так, як учила її стара гуцулка. Пані Люба чи баба Люба — сама не знала, як її називати.
Вероніка стояла по кісточки у воді. Стрімка течія прудко обходила її, як живу перепону, вода була холоднюща, але привітна й лагідна. Мабуть, тому і ноги зовсім не мерзли. Повернулася обличчям до сонця, наставила до нього долоні й попросила благодаті для серця, прощення для душі, мудрості для розуму. Воду просила все погане, зрадливе, жалюгідне й лихе з серця забрати й віднести туди, де добрі люди не бувають, звірі не забігають, птахи не залітають. І щойно ці всі думки калейдоскопом майнули перед очима, як нізвідки з’явилася босорка. Над головою затріпотів крилами лилик. Усівся жінці на плече. Вероніка ніжно погладила його по голівці, тоді занурила руки в річку й відчула, як з неї сповзає щось липке, брудне і смердюче, як її тілом, від голови й аж униз, котиться холодною хвилею колюча гидка хвиля, як то все плюхається у воду, аж бризки врізнобіч ідуть, а стрімка течія Ходака підхоплює той бруд і несе туди, де йому і місце, — у нікуди.