Уже сидячи в салоні машини й обдумуючи ті дивні події, ловила себе на думці, що зараз невимовно щаслива: попереду — суцільна невідомість і можливість робити все так, як хоче вона, без оглядин на коханого (бо раніше намагалася вгадати, як для нього буде краще), без оглядин на батьків (бо все боялася їх розчарувати, а виявилося, що їм для втіхи тільки того й треба — бачити доньку безжурною). Тепер Вероніка не боялася нічого.
Володимир наспівував собі під ніс якусь пісеньку. Вероніці досі смачно пахли вареники з чорницями й медом і карпатський чай. Вона згадувала, як баба Люба відмовилася брати гроші за ночівлю, натомість подарувала молодятам — так вона їх називала — цілу торбу пахучого карпатського чаю, мішечок сухих білих грибів і барильце з сушеними чорницями. Вероніка обіцяла бабі Любі, що влітку, коли гори будуть у літньому розвої, вони обов’язково до неї приїдуть, і приїдуть надовше. Стара у відповідь тільки хитро мружилася, згідно кивала та всміхалася. Вони вже від’їхали від хати й звернули на польову дорогу, а баба Люба все ще стояла, зіпершись рукою на похилені ворота свого обійстя, які скрипіли й тужили не гірше за підлогу та двері її старої хати. І коли бабуся стала маленькою цяткою, Вероніка врешті відвела від заднього вікна очі.
Десь на середині дороги до Ворохти Володимир різко загальмував. Ляснув себе рукою по чолу:
— Уявляєш, серденько, я тупак. Я, здається, забув у баби Люби телефон. Ану набери мене.
Вероніка набрала, пішли виклики, але ані рингтону, ані вібрації чути не було.
— Не біда, — заспокоювала Вероніка. — Ми недалеко від’їхали. Вернімося.
— А хіба то не погана прикмета — вертатися? — жартома запитав чоловік.
— А ми перед тим, як сідати в машину, глянемо в дзеркало, попросимо бабу Любу обернути на подвір’ї мітлу стояком донизу — і всі недобрі чари розвіються. Чесне слово, то дієвий, перевірений спосіб.
Так, жартуючи та згадуючи всі народні забобони, вони за десять хвилин майже домчали до хати баби Люби. На останньому повороті завібрував телефон Вероніки. Телефонував тато. Говорив сумно і навіть сухо, добираючи кожне слово:
— Привіт, доню! У тебе все гаразд? Ага-ага. Я радий. Тут такі новини. Кх-кх, сумні новини. Тобто біда. Ростислав помер. Потонув у болоті. Пішов на полювання — запросили його тамтешні бізнесмени. Ну, ти ж розумієш, що їхнє полювання — то трохи про інше. Звісно, випили добряче, і щойно Ростислав поряд був, а за мить наче крізь землю провалився. Стали шукати, гукати. Таки знайшли. Тобто не його знайшли, а рушницю Ростикову та мобільний із шапкою. На болоті. Там такі глухі та небезпечні болота, що потонути — раз плюнути. Тіло дістати неможливо. Розумієш? Усі паперові справи я беру на себе. Тримайся, рідна. І вертай додому. Разом ми й це переживемо.
Тато не став її втішати. Бо в теперішній ситуації не знав, чи то доречно. І Вероніка була йому за це вдячна.
Раптом стало холодно. Тіло вкрилося сиротами, захотілося загорнутися в теплий плед і заховатися в м’якому кріслі біля каміна чи просто опинитися з коханим біля теплої гуцульської печі. Згадала слова Полудниці, що стосувалися Ростислава: «Він тепер не твій клопіт. “Кухня” відповідальності працює по-іншому. І зараз там порядкують мої сестри».
Сестри Полудниці — хто вони? Баба Люба говорила, що Полудниця не одна така. Важко зітхнула, весь добрий настрій миттю випарувався. Володя відразу це відчув, запитально подивився на жінку.
— Ростик помер. Загинув випадково, потонув у білоруському болоті, — лаконічно відповіла.
Тим часом машина зупинилася біля напіврозвалених воріт знайомого обійстя. Та хати на місці не було. Ні хати, ні хризантем, ні жоржин, ні баби Люби.
Вероніка вже не знала, на що гостріше реагувати — на смерть Ростика чи на відсутність хати, котра за пів години просто щезла.