54 Бухня (діал.) — напіврозвалена халупа.
14
— Давно то діялося чи недавно — ніхто не відає, тільки в ті далекі часи люди вміли говорити з травами та розуміли мову тварин. Мали в собі дужу силу, бо могли вмовити найлютішу бурю не зачіпати їхніх осель, мали в серці таку віру, яка гори розвертала, повені висушувала. Але, як то споконвіку ведеться, заздрість, ненависть, спокуса, хтивість, пиха також мешкали між людьми, перетворюючи любляче серце на камінь, вірність замінюючи зрадою, надію — приреченістю та відчаєм, смиренність наповнюючи пихою, щирість затуляючи скнарістю, чистоту помислів — спокусами й жагою всемогутності.
Жив собі в ті часи один добрий чоловік, і мав він щиру та віддану дружину. Народила вона йому трьох донечок-красунь. Дівчата ті були непрóсті, бо сповна обдарував їх Господь. Найстаршу звали Любою. Вона справді була така — усім та кожному люба. Уміла вона одним своїм чистим і невинним поглядом зворушити найчерствіше серце. Слова її були мудрі, глибокі й разом з тим сповнені світла. Такою, мабуть, і має бути справжня любов. Середня сестриця — Віра. Мовчазна і з чистим усміхом на устах. Говорила дуже мало, але завжди влучно і тільки про найважливіше — про те, чого прагло серце зневіреного. Наймолодшу донечку звали Піснею. Бо як іще можна було назвати ту, котра сонце зустрічала піснею, проводжала день співаючи, і до кожної нагоди, веселої чи сумної, у неї була готова пісня — завжди гожа.
Жили вони в злагоді та любові, горя не знали, радістю світ довкола себе насичували, людей любили і люди любили їх. Та враз постукало в їхню оселю лихо. Занедужала матінка, злягла і за кілька днів раптово померла. Затужила Люба, змарніла Віра, вмовкла Пісня. Нещастя поселилося в родині. Так гірко і сумно стало в хаті без матінки, без Надії. Довго чи недовго горював її чоловік, але хіба сльози дружину повернуть? Мусив якось і донькам, і господарству раду давати. Хоч і добрий, та все ж і доволі практичний він був. Розумів, що доньок хтось має научати жіночих премудростей, які чоловічому розуму не до снаги. Та й хаті дбайлива жіноча рука потрібна. Бо без теплих жіночих долонь і кутки в оселі плачуть, не тільки піч та скриня. Та й він живий і міцний козарлюга, ще ого-го. Теж потребував жіночої ласки. Надумав чоловічина одружитися вдруге. Нараяли йому добрі люди вдовицю Варвару із сусіднього села. Вродливу, до роботи беручку, хоч і без посагу, зате бездітну. Останнє найдужче потішило чоловіка. Раз своїх не має, то його доньок точно любитиме як рідних. І байдуже, що посагу нема. Він не останній ґазда в селі: і землі доволі, і худібки повний хлівець, і птиці повне подвір’я. Зустрілися, познайомилися. Молодиця йому відразу сподобалася — медовими речами, чорними бровами, карими очима, тонким станом та тугими, як на її вік, персами. Чолов’яга аж голову стратив від тої краси, заступила вона йому світ, як чорна хмара заступає сонце.
Недовго думаючи, заслав чоловічина до вдовиці сватів, і за кілька тижнів справили скромне весілля. Варвара зі своїм нехитрим крамом перебралася до чоловікової оселі. Донькам було велено слухати в усьому мачухи. Батько аж світився від щастя, не помічаючи суму в очах донечок. Адже всю найважчу роботу лиха мачуха переклала на тендітні плечі дівчат. Та робила то так вправно, що батько ні про що і не здогадувався, бо закохані чоловіки часто бувають і глухими, і сліпими, і недоумкуватими, догоджаючи тій, кого люблять.
Варвара відразу не злюбила нерідних дітей. Їхня чиста врода та молодість постійно нагадували вдовиці про літа, що не стоять на припоні та прудкими конями мчать уперед, лишаючи на обличчі, навіть найпрекраснішому, зморшки-оранки, в очах зрілість, а на серці камінь.
Та над усе переймалася мачуха навіть не тим, що врода її з часом зов’яне, а тим, що досі не подарував їй Господь власних дітей. Ні в першому шлюбі, ні в другому. Віддадуться чоловікові доньки — і всі оті багатства, уся земелька, статки, коні, худоба рано чи пізно потечуть приданим у руки пасербиць. Туга в серці переросла в чорну ненависть. Як вона хотіла мати дитинку! Оте пискляве маленьке диво... Та в Господа не допросишся, хай скільки молитов проказуй, скільки свічок у церкві став, скільки благай — не вимолиш у нього щастя... А літа ж утікають... Уже он сивина проситься в коси... І одного дня, коли чоловік відлучився на кілька днів у справах, надумала Варвара піти по пораду до рідної тітки, яку матінка, коли ще була живою, не те що недолюблювала — вона й чути про неї не хотіла. До всього взяла з доньки тверду обіцянку, що та не знатиметься з тіткою, хай як важко-сутужно їй буде. Варвара пообіцяла. Лиха слава ходила за тіткою, як тінь за людиною. Різне люди галайкали, часто називаючи тітку Устину чорною мольфаркою. Та від того дня багато води в Латориці утекло. Кості і матері, і батька, і брата з сестрою, котрі маленькими померли, уже давно в землі лежать. Нікого з рідних прикра доля в живих не залишила. Нікого, крім тітки. Замислилася Варвара, згадуючи обіцянку, яку матері давала. Але ж... Неня мертва. А тітка? Ніби ще жива. Хоч і старша від мами на п’ятнадцять літ, та досі вікує. Хіба Бог не велить нам прощати ворогам своїм? А тітка Варварі не ворог. Ну, замолоду чогось не поділили з матір’ю. Всяке-різне буває. Хай там як, єдина рідна кров. Якщо не пожаліє, то хоч вислухає.