Злі язики подейкували, що живе тітка самотиною в старому Пралісі. Ото щойно провела мужа та роздала роботу пасербицям, рушила Варвара в дорогу. Довго чи не довго йшла — здавалося, стежка сама її веде, — та ще до заходу сонця надибала тітчину халупку. Стара жінка, убрана в чорний благенький одяг, запнута чорною хустиною, сиділа на призьбі та курила люльку. Вона ніби й не здивувалася, побачивши молодицю. На похиленому журавлі криниці, наче вітаючись, тричі каркнув ворон. Озвалася і стара:
— Здорова будь, небого! Від ранку тебе піджидаю. І стежку тобі простелила, і дощі від села відігнала. Щось ти, Варваро, аж так забарилася? Либонь, до полудня спиш, геть зледащіла. Що то значить за добрим чоловіком жити: долівка метена, і в печі напечено, і подушки пухкенькі, і боки біленькі… — І стара враз чи то закашлялася, чи то сміх у неї був такий непривітний. Голос тітки дуже був схожий на скрегіт сороки — такий само скрипучий: — Не відповідай, небого. Не мусиш. І хоч зараз у тебе все є, та щастя нема. Тому-то ти до мене причалапала. Знаю я про твоє горе. Ачей кров рідна. Ото вона мені й нашептала. Та хіба то горе, Варваро? Ту справу легко залагодити. У мене й ліки від сего є. Хочеш знати які?
У Варвари похололо на серці. Згадала настанову нені — не знатися з тіткою. Ще не пізно відступитися, вернути назад. Але... Очі ненависних пасербиць затуляли їй світ. Ні, вона не відступиться. І жінка ствердно закивала:
— Зроблю, що скажете. Тільки поможіть.
Тітка навчила, що і як робити. А платня? Платня виявилася не такою вже й великою. Хіба моторошною.
Коли чоловік знову поїхав у справах, вигадала мачуха старшій Любі роботу. Збудила пасербицю посеред ночі — саме повня в небі висіла, — вивела надвір та наказала негайно йти до Пралісу, який у селі ще Заклятим лісом називають. Люба мала назбирати в глечик роси з терну, що над урвищем Загублених Душ рясно росте. Знаючі люди кажуть, що то найліпші ліки від гризачки, котра батечка їхнього ночами мучить. Так спина йому болить, що він часто від того болю плаче. І хіба вона свого татка не любить і в такій дурниці відмовить? Варвара сама б залюбки пішла, бо щиро і палко чоловіка кохає і ладна заради нього на все, але не може, бо ті ж таки знаючі люди переконують, що то в повню має зробити тільки по крові рідня. Не дуже вірила Люба словам мачухи, але перечити жінці не стала. Важко зітхнула, взяла в руки глечика й пішла.
Місяць показував Любі дорогу, і дівчина, трішки налякана і трішки засмучена, ішла туди, куди наказала мачуха. Заклятий ліс та урвище Загублених Душ мали недобру славу. Різні чутки про ці місця ходили. Одні люди розповідали, що в Заклятому лісі живуть упирі та вовкулаки, інші переконували, що урвище Загублених Душ кишить душами проклятих. Чи довго чи недовго йшла Люба, але й до лісу вона без пригод потрапила, і урвище, і тернові кущі знайшла.
Дивувало тільки те, що надто тихо було в лісі. І нехай зараз ніч, і світ наморений відсипається, але це не означає, що має панувати мертва тиша? Бо ані шелесту, ані теревенів нічних, пташиних чи комашиних, дівчина не чула. Роззирнулася. Роса рясно вкрила листя терну й видавалася коштовними перлами на його листі. Люба замилувалася видивом. Тоді тріпнула головою, наче скинула з себе ману, згадавши, навіщо прийшла. Бігцем кинулася до терну, простягла пальчики до першої росяної намистинки, щоб зірвати її, і... Земля під ногами різко гойднулася, місяць перелякано заголосив голосом птаха, простреливши тишу, тернові гілки колючками потягнулися до юнки. Вони злісно впивалися в дівоче тіло, вони шипіли. Люба не встигла не те що закричати, а й зрозуміти, що коїться, бо хльостка та груба колюча гілка обвилася довкола дівочої тонкої шиї та здушила так сильно, що світ в очах погас. Люба знепритомніла. І тому не могла знати, бачити чи відчувати, як її тіло густо й рясно обплітає колюче віття, шпичаками міцно впиваючись у шкіру, як кров із тіла витікає тоненькими цівочками, як відлітає життя.