Уранці повернувся додому батько. І вродлива та зваблива мачуха пригощала коханого терновим вином, приправленим кров’ю рідної доньки. Усе підливала й підливала і собі, і чоловіку вина Варвара, зазираючи в очі та обмовляючи пасербицю Любу. Бо невдячна дитина у батька, така-сяка-перетака, утекла з дому з якимсь чужинцем. Сусіди бачили, як тікала. І посеред ночі то утнула, коли в хаті всі спали. Ой-ой, невдячне дівчисько, проміняло любов батька на кохання приблуди. Розсердився батько на доньку старшу за такий учинок і строго наказав меншим в усьому слухати мачуху.
Життя тривало. Сестри тужили за Любою, бо та наче у воду канула — ні слуху ні поголосу. Хотіли вірити, що та і справді не витримала наруги та дурних мачухиних наказів і дременула з дому. Хоч і не вірили, що з парубком, адже не було в Люби навіть залицяльника.
За кілька тижнів батько знову вирушив у справах. Але перед тим покликав донечок, поцілував кожну в маківку, сказав, що любить їх щиро, адже інших дітей у нього нема. А ще він дуже сподівається, що вони теж його люблять. І якщо в їхніх серцях є хоч крихта поваги до рідного батенька, то, поки його не буде, вони в усьому слухатимуться його кохану дружину Варвару. Дівчата це не раз уже чули, тому тільки сумно й покірно покивали головами.
Батько поїхав. А мачуха знову взялася за старе: придумувала пасербицям важку роботу, не даючи жодної хвилинки на спочинок. Тому дівчата, щойно вкладалися в ліжка, як моментально засинали, такі були зморені. Настала повня. Мачуха розбудила посеред ночі Віру, вивела її надвір і наказала сходити до Заклятої річки, що тече біля Заклятого лісу. Дала в руки батькову сорочку, яку дівчина має в тій річці ще до сходу сонця випрати. Бо знаючі люди кажуть, що найліпші ліки від гризачки, котра батечка їхнього ночами мучить, то носіння сорочки, випраної в повню у водах Заклятої ріки. Бо в батечка їхнього так інколи спина болить, що він від того болю навіть плаче. І хіба Віра свого татка не любить і в такій дурниці відмовить? Варвара і сама б залюбки пішла, бо щиро і палко чоловіка кохає і ладна заради нього на все, але це не допоможе. Бо ті ж таки знаючі люди переконують, що то в повню має зробити тільки по крові рідня. Не дуже вірила юнка словам мачухи, але перечити не стала.
Віра чемно попростувала до Заклятої ріки, несучи батькову сорочку. Моторошна тиша обступила її. Ані шереху, ані перешіптувань нічних чи перегукувань... Млосно й мулько у Віри було на душі. Якесь передчуття лиха гнітило дівчину. Вона списувала то на лякливість, на ніч та на ті страхи, що наганяли односельці, розповідаючи небилиці про лихих нявок, котрі жили у водах Заклятої ріки й піджидали заблудлого мандрівника, щоб затягнути його в глибокі води. Аж ось і річка. Та якась дивна вона, навіть здаля. Чому під місячним світлом не виблискує сріблом, чому така мертво-спокійна й мовчазна? Щойно дівчина ступила у воду, як почали відбуватися дивні речі. Віру щось міцно вхопило за ноги й різко потягнуло у воду. І так швидко то сталося, що лише на мить дрібний плюскіт порушив мертву тишу, щось гулко ляснуло, і річка забрала собі Віру. Знову довкола стояла тиша, а в небі сумно зітхав срібний місяць.
Уранці прокинулася найменша сестриця і насторожилася. Віри не було. Невже і Віра утекла з дому вслід за Любою? Кинулася Пісня Віру шукати. Не знайшла. Розпитувала людей у селі — чи хто не бачив. Мачухи не питала, бо та від рання нічого не робила, лишень бурчала, що пасербиці геть від рук відбилися і роблять що хочуть. Серцем відчувала найменша сестриця: щось тут не так. Не могли любі сестри її тут саму залишити.
Батько вернув додому наступного дня і не став навіть слухати підозр меншої доньки. У нього такі невдячні діти!.. Спочатку втекла старша з якимсь волоцюгою, тепер ось Віра слідком за Любою дременула. Що далі чекати? Тільки Варвара, дружинонька вірна, його розуміє і поважає. Ось і зараз наварила борщу, напекла хліба, насмажила риби. Правда, в тому, що риба із Заклятої ріки, не зізналася. Чи не однаково? Їж, коханий. І смачно, і поживно.
Варвара розуміла, що з Піснею їй найважче буде впоратися. Вона ще не має тих літ, щоб подобатися хлопцям. Але добра тітонька заспокоїла племінничку. Для початку і двох невинних жертв достатньо. Третя буде потрібна аж через дев’ять місяців. До того часу щось придумається. Тож Варвара на деякий час просто забула про пасербицю, догоджаючи в усьому чоловікові, особливо в тілесних утіхах.