А лихій Варварі наснився дивний сон. Наче тітка на уродини подарувала їй трійко білих голубів, і Варвара має випити з них ще теплу кров, а тільця запекти в печі й обов’язково нагодувати цією печенею чоловіка. Прокинулася вранці від розуміння, що страву з двох голубів вона вже приготувала. Лишилася ще одна. Тож настав час третьої жертви, бо незабаром народжувати. Заходилася мачуха шукати найменшу пасербицю. А та наче крізь землю провалилася. Схоже, вдома не ночувала. От пройдисвітка! Либонь десь над рікою ходить і сумних пісень співає.
Два дні мачуха шукала Пісню. Всю околицю оббігала. Аж надвечір третього дня знайшла-таки дівчину: утомлена розпачем, голодом і холодом, вона міцно спала на свіжому горбочку під калиною. Втішилася своїй знахідці мачуха. Те, що треба! Чоловік уже знає, що й найменша донька з дому втекла. У річці її тіло шукають, бо хтось там її біля великої води бачив, тож вигадувати історію про пропажу не доведеться. Як добре все складається! Ось і третя жертва. Остання. Вийняла лиха мачуха з-за пояса ножа, тихо перерізала своїй пасербиці горло, напилася її крові, а тіло закопала тут же, під калиною. Коли впоралася з оборудкою, то вже споночіло. Час додому вертати. Аж раптом десь поряд залунала пісня. Мила та гожа, вона вела-манила за собою. Не втрималася Варвара і пішла на ту пісню…
Ей-бо ми мали люту мачуху;
Она нас спалить на дрібний попелець,
Она нас посіє в загородойці,
Та з нас ся вродить трояке зілля:
Перше зілейко — біждеревочок,
Друге зілейко — крутая м’ята,
Третє зілейко — зелений барвінок.
Чистий та ніжний дівочий голос так гарно співав, виводив, краяв серце! Пісня привела Варвару до води. Спиною до неї стояла гола жіноча постать.
Вона обернулася і перестала співати. То була красива юнка, голову якої прикрашав вінок з дрібного білого квіту конвалії. І вінок той світився під місячним сяйвом. Краплі роси на косах, на устах, на руках, на її голому синявому тілі робили незнайомку прекрасною.
Упізнала мачуха співачку. Зрозуміла, що втрапила в халепу, та було вже запізно. Зусібіч її оточили зеленоокі нявки.
Уранці тіло Варвари знайшли пастухи, котрі гнали худобу до водопою. Жінка лежала горілиць біля річки, дивлячись у небо мертвими очима. Руки покійниці лежали на пласкому животі. Скидалося на те, що Варвара вже не була вагітною. Один з пастухів запримітив поблизу, під сірим каменем, маленького пташка, та не став його полохати. Бо, може, то душа ненародженої дитинки, хтозна? Але то зовсім і не пташок був, а звичайнісінький лилик. Щоб душа стала птахом, треба спочатку народитися.
Отаку смерть надибала собі мачуха. Старі люди казали, що то нявки бідну жінку зі світу звели, а дитину ненароджену собі забрали.
А тим часом під калиною, на горбочку, щороку рясно розквітає особливе зілля. Біждеревочок, м’ята і барвінок. Люди називають той квіт трой-зіллям. Кажуть, що воно не звичайне, бо ж росте на могилах невинно погублених чистих душ. І якщо не побоятися та піти в найкоротшу купальську ніч до тих могил, нарвати зілля та зварити з нього трунку, то…
— Агов, дівки, навіщо воно вам знати, що те зілля повертає людині. Тільки нещасний та упосліджений то може знати. Той, хто потребує допомоги, завжди знаходить її, якщо прагне.
Ксеня замовкла. Хвилину в кімнаті нічого не відбувалося. Принишклі дівчата чекали на продовження. Першою не втрималася Орися:
— Господи, Ксеню, ти чого мовчиш, га? Шо далі було, ну?
— Нічого, це вся історія! — спокійно відповіла Ксеня.
— Нє, так не чесно, — не вгавала Орися. — А де поділася дитина Варвари? То її душа стала кажаном, так?! І ще я не зрозуміла, як у мертвої Варвари народилася дитина? І яка — мертва чи жива? Коли жива, то нявки її мали б утопити й собі забрати. Тіло дитини здибали, нє? А батько тоді як? Хм, невже його ніхто не покарав? Хіба то чесно? Він у твоїй розповіді не менший лиходій, аніж мачуха.
Ксеня байдуже махнула рукою:
— Ну, припустімо, збожеволів від горя. Легше тобі від того, Орисю? Зрештою, це вже інша історія.
— Розкажи, Ксеню, розкажи!
— Мабуть, іншим разом, дівчата, а то ми до ранку протеревенимо, а нам ще десять білетів учити.
У гуртожитку, попри таку чи то пізню, чи то ранню годину (третя попівночі), ніхто й не збирався спати. Тут панував хаос. Потороча зимової сесії вклякло стояла на порозі…