15
Здавалося, що цей дощ падатиме вічно. Хмарки доволі щільно тримали в зачині небо. Він лив і лив, уперто не даючи сонцю випірнути з-за хмар. Навіть ті дощолюби, котрі безмежно люблять таку погоду, гумові чоботи, барвисті дощовики й пістряві парасолі, зараз сиділи під пледами, пили чай з малини і невдоволено буркотіли. Тиждень такої погоди — це явний перебір, навіть якщо ти затято любиш дощ.
Тільки Іван Петрович, завжди підтягнутий сіроокий вусань з п’ятого поверху, якому сусіди наперебій давали хто сорок, хто сімдесят, радів такій погоді. Він під час дощів наче розквітав. Зморшки на обличчі розгладжувалися, красиві чорні вуса задерикувато стриміли вгору, курносий ніс ще більше задерся, і навіть чорний капелюх, який звично тхнув нафталіном, у цю пору пахнув дощем. Баба Аня, сусідка з першого поверху, котра чи не цілодобово несла варту спостерігача біля вікна кухні, тому що з нього видно і подвір’я, і дорогу, називала Івана Петровича суцільною патологією. Інші, нормальні гіпотоніки та гіпертоніки, знемагають від такої капризної погоди, а йому як з гуся вода. Баба Аня випиває вже п’яту на день філіжанку кави, і це при її хронічній гіпертонії, і все одно почувається як муха в окропі, а цей напомадився і десь пошпацирував — усміхнений, із завзятим блиском в очах, у випрасуваному чорному костюмі, накрохмаленій білій сорочці, при чорній у синю смужку краватці, ба навіть не в гумових чоботах, а в чорних лакованих мештах та з незмінною чорною парасолькою. Завжди цей дивак почувається в таку погоду перфектно.
Баба Аня про всяк випадок навіть ухопила старого, ще батькового, армійського бінокля, щоб ліпше видіти. Іван Петрович бадьоро йшов подвір’ям, тримаючи над головою чорну парасолю і… Стара протерла очі. Начепила окуляри для надійності й знову прикипіла до бінокля. Мати Божа Ченстоховська! Того не може бути!
Посеред подвір’я через підтоплення каналізаційними водами просів ґрунт і утворилася чималенька калабаня. Обійти її, щоб не замочити ніг, просто неможливо. І всі намагання комунальників розв’язати цю проблему, закидавши халепу камінням, поки не увінчалися успіхом. Бо калабаня вперто не зникала, натомість спрагло заковтувала все, що в неї кидали. Комунальники поки змирилися з ситуацією й вирішили почекати припинення дощів. А цей типчик навіть не в гумових чоботах, а в мештах суне в ту чортову калабаню і ніц йому не є. Його чорні напуцовані мешти навіть не намокають, коли він ступає на воду. Бо він ходить по воді!
Баба Аня набожно перехрестилася до календарика зі святим Пантелеймоном, що магнітиком був прикріплений до холодильника. І задумалася.
Вона знала, що в під’їзді живуть самі збоченці. Васька з третього, з двокімнатної, — наркоман. Петро з п’ятого, з однокімнатної, — пияк. Свєтка з п’ятого — повія, хоча переконує всіх, що працює в податковій, але ж баба Аня знає ліпше. Вона у вікно все бачить. Ірка з четвертого і Настка з другого просто курви. Одна надія на Івана Петровича. Навіть думала познайомити його зі своєю незаміжньою племінницею Наталочкою — донькою старшої сестри. Дівці тільки сорок. Кров з молоком, добрі батьки, працює бухгалтером у банку, незле заробляє, щонеділі ходить до церкви, двічі на рік — до сповіді. Золота дитина. Але ото, що баба Аня щойно побачила, сплутало їй усі плани. Стара прикипіла до вікна. Іван Петрович умить зупинився, наче відчув, що вона за ним дивиться, розвернувся в її бік, доброзичливо помахав рукою і почимчикував далі.
Увечері, щойно ліхтарі заблимали холодними вогнями, як з’явився не запилився Іван Петрович. Він знову йшов по воді й вів попід лікоть рудаву кралю. І вона також ішла по воді! Цього стара вже не витримала. Вона кулею вибігла в під’їзд, наче по пошту.
— Дай Боже, пані Анно, — чемно привітався Іван Петрович, пропускаючи перед себе рудоволоску і струшуючи воду з парасолі. — Знайомтеся, моя сестра Орися. На тиждень приїхала.
— Ага, — тільки і знайшлася баба Аня.
— Як ваше здоров’я, пані Анно? Як тиск?
Баба Аня нервово сіпнулася і пролепетала щось про те, що яке там може бути здоров’я, коли безбожно лиє вже тиждень, навіть з хати не вийти, бо та клята калабаня у дворі перетворилася на море.
— Ох, ви не в курсі? Добродії комунальники ще вчора нашу тлусту калабаню замостили старими бетонними плитами. Ідеш, наче поверх води, — краса!
Стара здивовано закліпала очима, відчинила двері під’їзду, ступила кілька кроків у бік калабані та обімліла.