Ростислав був одним з тих метеликів. І Ксеня його навіщось прихопила тоді до Лесі на день народження, хоча напередодні домовлялися, що збереться суто дівчаче товариство. Та хіба гуцулці заперечиш, якщо вона щось вирішила? Видно було, що Ксеня аніскілечки не закохана в хлопця — дівчину просто тішила увага чергового залицяльника.
Подруги хильнули тоді зайвого. Веселі були та трохи зварйовані. А от кавалер Ксенин майже не пив. Зацікавлено дивися на шарварок, що творився довкола. Четверо добряче захмелілих дівок — ще те випробування для тверезого. А про що найчастіше говорять у таких випадках дівчата? Правильно: про хлопців. Вероніка здебільшого мовчала, бо в сердечних справах була малодосвідчена. Ходіння в кіно чи кілька разів на каву із залицяльниками, котрі їй ставали нецікавими майже з першого слова, досвідом не назвеш. Експерткою виступала гуцулка — вона про чоловіків знала майже все і чесно ділилася з дівчатами секретами зваблення на прикладі Ростика. Леся бідкалася про нещасливу долю, бо їй «ні разу не щастило, тому що попадалися самі барани», — так невесело казала. Орися ж нервово позирала на годинник: кавалер, що мав забрати її з вечірки, запізнювався.
Ростик спочатку мовчки спостерігав за дівочими балачками, Ксеніними шпильками, а відтак спочатку несміло, потім дедалі впевненіше став відповідати на кпини гуцулки. Отоді він і вразив Вероніку і дотепністю, і майстерністю говорити-розповідати, і спроможністю перебалакати навіть Ксеню. Мабуть, саме в той момент Вероніка і закохалася в Ростика, одразу, з першої зустрічі — і назавжди.
Ксеня враз постерегла, якими очима Вероніка дивиться на Ростислава. Це захмелілу гуцулку тішило, бо, коли почалися танці й Ростислав запросив її, вона відмовила. І не просто відмовила. Зухвала красуня, регочучи, заявила, що готова віддати його в добрі руки. Ба навіть знає в чиї: у добрі руки Вероніки. Бо хлопець уже їй набрид і вона воліє танцювати з тінями, аніж вислуховувати його недолугі жарти. На диво, тверезий Ростислав, замість того щоб трагічно зітхнути й відтак терзатися через те, що його серце от-от розіб’ється, раптом простягнув Вероніці руку й запросив на танець.
Але перед тим була дивна розмова, яку випадково підслухала Вероніка. Вона саме йшла на кухню кликати Ростика й Ксеню до столу, бо ті пішли туди наче на перекур, проте чомусь довго не поверталися.
— Ти всю душу з мене випила, Ксеню! Не роби так більше, чуєш? Не треба! Не муч мене! Якщо ти зі мною, то будь тільки моя, якщо кохаєш іншого, то так і скажи, — зболено бубонів чоловічий баритон.
Чути було, як тенькнула запальничка, хтось із них запалив цигарку, і з кухні потягло куривом.
— Ростиславчику, любий хлопчику! А з чого ти взяв, що ти зі мною, а я з тобою? Я тебе разочок поцілувала, і то жартома. Ну ти й химерник! Хіба до чередільників підеш та попросиш, може, тоді твоя й буду! Я вільна, як ті гори. — Ксеня від випитого голосно гикнула. — Пардон. Ой, ніц, парубче, з того, про що ти мариш, у нас не буде, бо гуцулка Ксеня — то вільна душа, яка ніколи нікому не належала. Повім тобі одну байку, що тато мені колись оповідав. Раз у березні пішов він у ліс у своїх потребах. Глядь, на галявину виходить ведмедиця, а за нею шість кавалерів-ведмедів (час кохання для них у березні, це я для тебе як містянина уточнюю). Так от, підійшла ведмедиця під смереку, стала на задні лапи, ударила по дереву передньою — як могла далі дотягнутися, та й відійшла убік. Підійшов перший ведмідь та й собі вдарив, як перед тим ведмедиця, але не досяг позначки. Потім підходив другий, третій, четвертий, п’ятий — і жоден не дотягнувся до того місця, що ведмедиця позначила. Насамкінець спробував шостий і…