Коли, коли вони це встигли? Хіба що о дванадцятій. Точно. Вона тоді до сестри дзвонила. І майже годину слухала, як та на дочку нарікає. Та чи за годину вони б упоралися? Стара не вірила. Вона рушила в бік калабані, невпевнено ступила перший крок і … Нога стала на тверду поверхню.
За спиною баби Ані усміхалися й підморгували одне одному чорнявий вусань і рудоволоса жінка.
— Пані Анно, бувайте, — гукнув навздогін старій Іван Петрович. — На завтра синоптики обіцяють сонце. Висушить воно нашу калабаню. І ходити буде вже не так цікаво.
Стара навіть не озирнулася, сердита на себе за те, що проспала таку подію. Важко зітхнула, згадуючи, як Іван Петровчи хвацько ходив по воді. Постояла кілька хвилин, повитріщалася на сумне темне небо і посунула до хати.
— Ну і що це було? — запитала рудоволоса сестра. — Навіщо ти так? Міг просто не попадатися. Міг хоч раз узути гумові чоботи.
— Ти себе чуєш, сестро? Чорний костюм, чорна парасоля — і гумові чоботи? Може, мені ще ласти й човен купити? До того ж ти сама винна. Казала, що їдеш лише на три дні, а зникла аж на цілий тиждень, — удавано образився чоловік, коли вони піднімалися сходами. І вже веселіше додав: — Знаєш, а вона пів дня вірила в диво. Я про пані Анну.
— То, може, не треба було вигадувати якісь бетонні плити, нехай би далі вірила, — сумно відповіла сестра.
— Деяким людям це протипоказано. Запобіжники в голові перегоріти можуть. Особливо коли ти навіть у дитинстві не вірив у казки. А коли виріс, то казки в тебе теж перестали вірити.
Іван Петрович легко торкнувся кінчиком парасолі дверей квартири, замок клацнув, і вони відчинилися. Чоловік простягнув руку, запрошуючи жінку досередини. Щойно та ступила перший крок, як у передпокої ввімкнулося світло.
Рудоволоса обернулася до брата і сказала:
— Ти невиправний, Дощівнику.
— Так, моя люба Сонцівно. З поверненням до Львова!
— Матусю, яка гарна історія! — радісно сплеснула в долоні сіроока восьмирічна дівчинка. — А Сонцівна — вона фея, правда? Вона ж володарка сонця, і тому фея.
— Мабуть, — стенула плечима Вероніка, визираючи із-за комп’ютера. — Я можу запитати авторку, якщо тобі так цікаво.
— Мені ду-у-у-уже цікаво, але краще я сама довигадую. Так цікавіше, правда ж?
— Цікавіше, — погодилася Вероніка.
— А ніяких фей не існує, — почувся задиркуватий хлопчачий голос. — То все вигадки.
З-під столу вигулькнула кучерява голова, а потім виповз і сам хлопчисько. Був на пів голови нижчий від сестри, поступався їй у віці двома роками, але не язикатістю.
— А от і існують, а от і не вигадка, — заперечила сестра. — Правда, мамо?
— Не існують. Менше мультики дивися. Віриш у всяке. А ще старша! Не існує ніяких фей. Мені тато розповідав. А от відьми — ті насправді існують. Тато може підтвердити.
— І коли це тато таке розказував? Га? Щось я нічого такого не пригадую. Брехун ти, Лесику, брехун.
— Ніякий я не брехун. Сама татка спитай. Коли минулого тижня ми в Мурованому рибалили. Ну, пам’ятаєш, я, тато і дідусь? А ви з мамою та бабусею в хаті вареники ліпили. Ото мені тато тоді про відьом і розказав.
— Не вірю. Ти щойно все вигадав.
— Тату, тату, ходи сюди! — І брат показав сестрі язика. — У нас у сім’ї один брехун уже є, тому я ніколи не брешу. Для рівноваги.
— Я не брехунка. Я казкарка, — заперечила сестра. — А ти найсправжнісінький брехун.
Вероніка занурилася в роботу і, здається, не чула дитячої суперечки. Тим паче по той бік екрана в онлайн-режимі чемно чекала авторка тексту. То для неї Вероніка текст читала, а малі підслухали. Ох, треба нашвидку попрощатися.
— Тату, — кликав батька Лесик. — Оксана мене обзиває брехуном, а сама якихось фей вигадала.
У дверях з’явився веселий і трішки заклопотаний бородань у білому фартуху. Він сплів руки на грудях і скоромовкою заговорив:
— І ніхто з вас не брехун, мої ріднесенькі! Ви обоє кажете правду. Лесику, феї насправді існують, змирися з цим. Оксанко, і відьми існують. Про них я твоєму братові під час риболовлі розповідав.
— Відьми — вони всі злі й потворні, правда, тату? А феї добрі й лагідні. Як Сонцівна. Правда, мамо? — не вгавала Оксана. Вона не звикла так просто здаватися. Вона ж старша, зрештою.
— Правильно, про фей — то до мами. Вона в нас гуманітарій. А от відьми… — Чоловік на мить замислився, стишив голос і прошепотів: — А відьми різні бувають. І дуже-дуже добрі теж. От як наша мама, наприклад.