Безодня вирішила розпочати битву.
КНИГА ТРЕТЯ БОРОТЬБА
І. Крайнощі стикаються, протилежності сходяться
Нема нічого небезпечнішого, ніж запізнілі бурі пори рівнодення. На морі спостерігається жахливе видовище, яке можна назвати лавиною вітрів з відкритого моря.
Будь-якої пори року, особливо при новому місяці і коли він уповні, в ту мить, коли цього зовсім не чекаєш, якийсь дивний спокій раптом опановує океан. Незбагненний, безперервний рух стихає: море дрімає, воно ніжиться, воно наче вирішило перепочити — можна подумати, що воно втомилося. Все корабельне ганчір'я, від рибальського прапорця до військово-морських знамен, звисав уздовж щогл. Сплять адміральські, королівські, імператорські прапори.
Раптом усі ці клапті починають ледь помітно ворушитися.
Отоді-то й треба придивлятися: якщо хмарно, — чи нема перистих хмар; якщо сонце сідає, — чи не багряніє захід; якщо настала ніч, зійшов місяць, — чи нема довкола нього світляного кільця.
В таку хвилину капітан судна або командир ескадри, якщо йому вдалося роздобути скляний барометр невідомого винахідника, розглядає цю посудинку в мікроскоп і, побачивши, що рідина в ньому подібна до розплавленого цукру, приймає запобіжні заходи проти південного вітру, а якщо вона розпалася кристаликами, нагадуючи зарості папоротника або ялинкові гілки, спішить захиститись від північного вітру. В таку хвилину, звірявшись із таємничим сонячним годинником, висіченим римлянами чи духами на одному із загадкових, стовпоподібних каменів, яких у Бретані називають менгірами, а в Ірландії круахами, нещасний бретонський або ірландський рибалка квапиться витягти своє вутле суденце на берег. А небо і море так само незворушні. Ранок встає осяйний, ранкова зоря всміхається; це сповнювало священним жахом поетів і віщунів давніх часів; вони не сміли і в думці допустити, що море може бути лицемірним. Solem quis dicere falsum audeat?[143]
Похмурий привид прихованої ймовірності затулений від людини фатальною непроникністю природи. Найнебезпечнішою і найвіроломнішою є личина, під якою ховається безодня.
Кажуть: причаїлась, як вугор під каменем; а треба було б сказати: причаїлась, як буря під ясним небом.
Трапляється, що так минає кілька годин, навіть кілька днів. Лоцмани наводять підзорну трубу то сюди, то туди. Обличчя старих моряків насуплені, вони ніби тамують гнів чекання.
Раптом розлягається сильний, але неясний шум. Якийсь загадковий перегук голосів чути в повітрі. Не видно нічого.
Морська широчінь і далі незрушна.
Однак шум усе наростає, шириться, наближається. Голоси стають виразнішими. За обрієм хтось є. Хтось страшний. То вітер. Вітер — тобто плем'я титанів, яких ми називаємо вихорами. Це незліченне поріддя пітьми.
В Індії їх називають мармутами, в Іудеї — керубимами, в Греції — аквілонами. Це невідомі хижі птахи безмежжя. Бореї злітаються на поживу.
II. Вітри відкритого моря
Звідки вони? З безмежних просторів. Для їхніх розпростертих крил потрібен діаметр безодні. Для їхнього лету потрібні межі пустелі, які постійно відступають. Атлантичний океан, Тихий океан — неозорі голубі провали у безконечність — оце їм подобається. Вони оповивають їх темрявою. Вони літають юрмищами. Капітан Паж бачив одного разу під час припливу сім смерчів зразу. Над океаном їм воля, тут вони виявляють свій лютий норов. Вони замишляють спустошення. Їхня робота — марно і вічно здувати вгору хвилю. На що вони здатні — невідомо, чого хочуть — незрозуміло. Вони сфінкси безодні, і Васко да Гама був у них Едіпом. У вічно розбурханій темряві безмежжя вони показують свої обличчя у вигляді хмар. Той, хто помітить їхні синюваті обриси на видноколі океану, в розсіяному світлі, відчуває присутність невичерпної сили. Можна сказати, що їх турбує людський розум, і вони повстають проти нього. Розум — непереможний, але й стихія — нездоланна. Що робити з неохопною всюдисутністю? Подув вітру — то палиця, то знову подув. Вітри борються, трощачи все перед собою, і захищаються зникаючи. Хто з ними зустрінеться, не знає, як позбутися лиха. Найрізноманітніші види їхніх наскоків і постійні відступи збивають з пантелику. Вони і тікають, і наступають; вони невідчутні і чіпкі. Як же їх подолати? Ніс корабля аргонавтів, вирізьблений з додонського дуба, — ніс і водночас стерничий — умовляв їх. Вони брутально повелися з цим божествениим стерничим. Христофор Колумб, побачивши, що вітри готові ринутись на «Пінту», піднімався на палубу і звертався до них з першими рядками Євангелія від Іоана. Сюркуф обсипав їх лайками. «Зібралося все кодло», — казав він. Непір[144] стріляв по них із гармат. Вони розпоряджаються хаосом.