Жільят, здавалося, ні на що не звертав уваги. Він схилився над своєю роботою.
Виростала друга решітчаста загорода. На кожен удар грому він відповідав ударом молота. Серед хаосу виразно розрізнялися ці рівномірні звуки. Жільят був простоволосий: шквал зірвав з нього шапку.
Йому дуже хотілося пити. Очевидно, в нього була гарячка. В западинах скель довкола нього поутворювались калюжки. Час від часу він запускав у них руку і пив з долоні.
Потім, навіть не дивлячись на безчинства бурі, знову брався за роботу.
Все могло залежати від однієї миті. Він знав, що чекає його, якщо він своєчасно не закінчить спорудження хвилеріза. Навіщо ж гаяти хвилину, щоб заглянути в обличчя смерті, яка наближалася?
Море вирувало й кипіло довкола нього, як перегрітий казан. Лунали тріскотнява і гул. Іноді здавалося, що блискавка збігає вниз, наче по сходах. Електричні розряди не згасали на прискалках, очевидно, багатих прожилками діорита. Падали градини завбільшки з кулак. Жільят змушений був потрушувати складки своєї куртки. Навіть у кишені набилося повно граду.
Шторм тепер налягав із заходу і вдарив у перегородку між двома Дуврами. Але Жільят довіряв цій греблі і мав рацію. Виготовлена з великого шматка носової частини борту Дюранди, вона легко відбивала напади хвиль; пружність — це опір; згідно з розрахунками Стівенсона, проти хвилі, яка сама собою еластична, дерев'яна споруда відповідних розмірів, запазована і певним способом зміцнена ланцюгами, являє собою перепону набагато міцнішу, ніж кам'яний хвилеріз. Дуврська гребля відповідала цим вимогам: до речі, вона була так вдало поставлена, що хвиля, вдаряючи в неї ззовні, неначе молот при забиванні цвяхів, ще щільніше припирала її до скелі і тим самим зміцнювала; щоб повалити її, потрібно було б перекинути Дуври. Справді-бо, штормові тільки й вдалося, що обплювати піною бот поверх перепони. З цього боку, натикаючись на греблю, буря мусила вдовольнятися лише плювками. Жільят не звертав уваги на її потуги. Його нітрохи не турбувала несамовитість ворога, що нападав ззаду. Клапті піни, летячи з усіх боків, були схожі на клубки вовни. Вода, могутня й розлючена, затоплювала скелі, піднімалася на них угору, проникала всередину, просочувалася крізь сітку пop у брилах і виходила назовні крізь вузенькі щілини, подібні до напіввідкритих ротів, звідки невтомно й спокійно били невеличкі фонтани. Сріблясті струмочки граційно спадали з цих отворів у море.
Допоміжна решітчаста перегородка у східній горловині протоки була майже готова.
Залишалося тільки зв'язати кілька вірьовок та ланцюгів, наближалася хвилина, коли ця загородка в свою чергу вступить у боротьбу.
Рантом небо прояснилося, дощ ущух, хмари розсунулись, вітер змінив напрямок, у зеніті розчахнулося щось на зразок велетенського тьмяного вікна, блискавки погасли; можна було подумати, що це вже кінець. Але то був тільки початок.
Південно-західний вітер змінився на північно-східний.
Гроза разом з новим полчищем ураганів збиралася відновити битву. Лютий північний вітер готувався до наступу. Мовою мореплавців таке небезпечне відновлення бурі називається «контршквалом». Південний вітер несе більше дощів, північний вітер — більше блискавиць.
Тепер навала сунула зі сходу і була спрямована на вразливе місце.
Цього разу Жільят покинув свою роботу й почав спостерігати.
Він виліз на виступ скелі, навислий над другою, майже закінченою чергою хвилеріза.
Якщо перше прясло хвилеріза знесе шквалом, то воно розтрощить і друге, ще не закріплене як слід, і, отже, уламки розчавлять Жільята. В такому разі Жільят був би вбитий на місці там, де стояв, і не побачив би, як машина, бот і вся його праця гине в бездонній прірві моря. Така розв'язка була цілком імовірною. Жільят, сповнений непохитної рішучості, рахувався з нею і навіть прагнув її. В цьому крахові всіх його надій йому залишалося тільки одне — вмерти, вмерти першим, бо машину він вважав живою істотою. Він відкинув лівою рукою волосся, що налипло йому на очі, змокріле від дощу, вхопив у руки свій вірний молот, хитнувся назад і, прийнявши загрозливу позу, почав чекати. Чекати довелося недовго.
Сигналом послужив гуркіт грому. Блідий просвіт у зеніті закрився, напад зливи вдарив з новою силою, все знову потемніло, залишився палати тільки один факел — блискавка. Моторошний наступ розпочався знову.
На сході, за стрімчаком «Людина», в безперервних спалахах блискавиці піднялася велетенська хвиля. Вона була схожа на гігантський скляний згорток. Сіро-зелена, без піни, вона перегородила собою все море. Вона підбиралася до хвилеріза. Чим ближче вона підкочувалася, тим більше здувалася: то був розмашистий вал мороку, який ішов з океану. Глухо гуркотів грім.