Ця парафіяльна церква порту Сен-П'єр водночас виконує функції провідної церкви всього острова. Нею відав намісник єпископа, духовної особи з необмеженими повноваженнями.
Гавань порту у наші дні — дуже мальовнича і широка, але в ті часи, та й навіть десять років тому, вона багато в чому поступалася сен-сансонській гавані. Її оточували два товстелезних циклопічних мури, які тяглися півколом праворуч і ліворуч від берега, і там, де вони майже з'єднувалися, височів невеличкий білий маяк. Під ним був вузький прохід для суден, — тут ще й досі збереглася подвійна ланка від ланцюга, яким у середні віки замикали порт. Уявіть собі розімкнуту клешню омара — такою була гавань порту Сен-П'єр. Ці кліщі відвоювали від водного безмежжя шматочок моря, примушуючи його вести себе спокійно. Але коли вітер віяв зі сходу, біля входу в гавань клекотіли буруни, в бухті піднімалась хитавиця, тож доречніше було туди не заходити. Саме так і вчинив того дня «Кашмір». Він кинув якір на рейді.
Коли вітер дув зі сходу, кораблі охоче йшли на це; таким способом вони, крім усього, позбавлялися портових поборів. У подібних випадках перевізники, уповноважені на комісійних засадах міськими властями — хоробре плем'я морських вовків, яке стало непотрібним новому порту, — садовили в човни пасажирів з причалу чи інших закутків узбережжя і переправляли їх разом з вантажем, нерідко при дуже розбурханому морі, але завжди щасливо на готові до відплиття кораблі. Східний боковий вітер дуже сприятливий для переїзду в Англію — він викликає бортову, а не кільову хитавицю суден. Коли корабель, готовий відчалити, стояв у самому порту, то пасажири, від'їжджаючи, тут і робили посадку; коли ж він стояв на рейді, то до якірної стоянки можна було добратися на власний розсуд з будь-якого найближчого місця на узбережжі. В кожній бухті можна було найняти «вільного перевізника».
Одним з таких місць була невеличка затока Гавеле. Лежала ця бухточка поряд із Сен-Сансоном, але в такому безлюдді, що, здавалося, від міста до неї дуже далеко. Скелі форта Георгія закривали цю тиху гавань, тому-то вона і була такою пустельною. Туди вело чимало стежок; найкоротша з них бігла по краю берега — в неї була та перевага, що в місто й до церкви звідси можна було дійти за п'ять хвилин. Незручність же її полягала в тому, що двічі на день її заливало хвилями. Інші стежки досить круто піднімались угору, заглиблюючись в ущелини поміж скелями. Навіть при денному світлі затока лишалася в напівтемряві. З усіх боків над нею нависали камінні брили. Зарості колючого чагарника були до того густими, що від них спадала легенька тінь на сусідні скелі та хвилі, які били в їх підніжжя. Не було на світі затишнішого місця, ніж ця бухточка в тиху погоду, і нічого неспокійнішого — під час бурі. Віття чагарників там постійно купалося в піні. Весною було повно квітів, пташиних гнізд, пахощів, птахів, метеликів і бджіл. Завдяки проведеним недавно будівельним роботам, таких диких закутів тепер уже нема, їх замінили красиві прямі лінії, цегляні будівлі, набережні й сади; землекопи добряче доклали до них руки; гарний смак розправився над химерністю обрисів гір і над примхливою безформністю скель.