Дерюшетта лагідно перервала його:
— Як ви тут опинились?
— Повінчайтесь, — повторив Жільят. Дерюшетта почала вникати в зміст його слів.
— Бідний дядечко, — шепотіла вона.
— Він відмовився б дати згоду на ваш шлюб, але при мириться, коли ви обвінчаєтесь. Зрештою, ви поїдете, а коли повернетесь, він простить, — з гіркотою в голосі додав Жільят. — До того ж він думає тепер тільки про те, як би відбудувати пароплав. Поки вас не буде, він тільки цим і займатиметься. Він утішиться Дюрандою.
— Я не хотіла б, — пробелькотіла Дерюшетта з ніяковістю, у якій уже відчувалась радість, — залишати когось в горі.
— Воно розвіється швидко, — відповів Жільят.
Свідомість Ебенезера й Дерюшетти була начеб потьмарена. Тепер вони приходили до тями. Трохи заспокоюючись, почали розуміти зміст слів Жільята. Не все ще було для них ясним, але хіба вони могли встояти? З рятівником не сперечаються. Коли перед вами розкриваються двері раю, заперечення завмирають на вустах. Дерюшетта стояла, ледь торкаючись плечем Ебенезера. Все в ній говорило про те, що вона готова погодитись з Жільятом. А загадкова поява цієї людини і її втручання, які спочатку так вразили Дерюшетту, були питанням не таким уже й важливим. Ця людина сказала їм: «Повінчайтесь!» Ось що було головним. Всю відповідальність він брав на себе. В глибині душі Дерюшетта відчувала, що саме Жільят мав на це право. Те, що він казав про меса Летьєрі, було правдою. Ебенезер прошепотів, розмірковуючи:
— Дядько — це не батько.
Така несподівана і щаслива розв'язка спокутувала його. Можливо, докори сумління і тривожили душу священика, але вони танули в бідному закоханому серці.
Голос Жільята став уривчастим і різким, у ньому відчувалося гарячкове збудження:
— Поспішайте. «Кашмір» відходить через дві години. У вас іще є час, але його обмаль. Ходімо.
Ебенезер уважно подивився на нього. Раптом він скрикнув:
— Я вас упізнав. Це ви врятували мені життя!
— Не думаю, — відповів Жільят.
— Там, на рифі.
— Я не знаю цього місця.
— В день мого приїзду.
— Не гаймо часу, — сказав Жільят.
— І, якщо я не помиляюсь, ви той, кого я бачив учора ввечері.
— Можливо.
— Як вас звуть?
— Перевізнику, зачекайте нас, — замість відповіді гукнув Жільят, — ми незабаром повернемось. Мадемуазель! Ви запитали мене, як я сюди потрапив. Дуже просто: я йшов слідом за вами. Вам двадцять один рік. У наших краях, якщо людина повнолітня і розпоряджається собою сама, її можуть повінчати за чверть години. Підемо стежкою вздовж берега. Нею ще можна пройти, приплив почнеться десь близько полудня. Але швидко. Ходімте за мною.
Дерюшетта і Ебенезер, здавалось, про щось радились між собою. Вони непорушно стояли одне перед одним; були наче п'яні. На краю прірви, імення якій щастя, людей іноді поймає нерішучість. Їм усе було зрозуміло, і водночас вони нічого не розуміли.
— Його звуть Жільят, — сказала пошепки Дерюшетта Ебенезеру.
— Чого ж ви чекаєте? Я сказав вам: ходімо за мною, — вів далі Жільят майже владно.
— Куди? — запитав Ебенезер.
— Туди.
І Жільят показав пальцем на церковну дзвіницю. Вони пішли за ним. Жільят ішов попереду рішучою ходою. А вони ступали невпевнено.
В міру того, як вони наближалися до дзвіниці, прекрасні й чисті обличчя Дерюшетти й Ебенезера ставали дедалі радіснішими, готові розцвісти усмішкою. Чим ближчою ставала церква, тим більше сяяли вони. Запалі очі Жільята були сповнені мороку. Він здавався привидом, який веде до раю дві щасливі душі.
Ебенезер і Дерюшетта не зовсім чітко уявляли собі, що має статися. Втручання цієї людини було соломинкою, за яку чіпляється потопаючий. Вони йшли за Жільятом з покірністю людей, охоплених крайньою безнадією, готових здатися на волю першого-ліпшого зустрічного. Перед обличчям смерті людина ладна скористатися будь-якою випадковістю. Менш досвідчена Дерюшетта була довірливішою. Ебенезер міркував: Дерюшетта повнолітня; формальності протестантського шлюбу дуже прості, особливо в краях з патріархальним ладом життя, де парафіяльні священики користуються майже необмеженою владою: але чи погодиться декан повінчати їх, навіть не запитавши дозволу дядька? Ось у чому річ. Зрештою, можна спробувати. В усякому разі це все таки відстрочка.
Але хто ж цей чоловік? І якщо він справді той, кого старий мес Летьєрі хотів мати за свого зятя, то як пояснити те, що він зараз робить? Перепона несподівано перетворилася в провидіння. Ебенезер довірився Жільятові, але то була мовчазна й надто швидка згода людини, яка відчувала, що тільки в цьому її порятунок.