Ебенезер знову глянув на Жільята. Існує безмовне розуміння душ. Ебенезер відчував, що тут є якийсь обман, але в нього не було сили розкрити його; можливо, йому не хотілося думати про це. Чи то скоряючись таємному героїзмові душі Жільята, про який він здогадувався, чи просто, бувши приголомшеним несподіваним щастям, він не зронив і слова.
Декан узяв перо і за допомогою реєстратора заповнив пробіли на сторінці метричної книги, потім випростався і жестом запросив Ебенезера і Дерюшетту підійти до столу.
Обряд почався.
То була дивна хвилина.
Ебенезер і Дерюшетта стояли поруч перед священиком. У них було відчуття, знайоме тому, хто бачив у сні власне вінчання.
Жільят стояв осторонь, у тіні колони.
Дерюшетта прокинулась уранці у відчаї і, думаючи про домовину й саван, одяглася в біле. Ця похмура думка зробила їй послугу в хвилину вінчання. Біла сукня миттю перетворила дівчину в молоду. Могила — теж своєрідні заручини.
Дерюшетта ніби випромінювала внутрішнє сяйво. Ніколи вона не була такою вродливою, як в ту мить. Недолік Дерюшетти полягав у тому, що вона була гарненькою, але не красунею. Її краса грішила, якщо можна назвати гріхом надмір миловидності. У хвилини душевного спокою, тобто за відсутності пристрасті й скорботи, Дерюшетта, як ми вже зазначали, була особливо привабливою. А зараз відбулося перетворення чарівливої дівчини в ідеал дівочої чистоти. Дерюшетта, звеличена любов'ю і стражданнями, піднялася, — хай мені буде прощений цей вислів, — на вищий ступінь у своєму ангельському чині. Вона була такою ж цнотливою, але в ній появилось більше гідності, такої ж свіжої, але ще запашнішої. То була стокротка, яка перетворилася в лілію.
На її щоках ще не до кінця висохли недавні сльози. В куточку її усміхненого рота бриніла сльозинка. Ледве помітні сліди сліз — потаємна і солодка окраса щастя.
Декан, стоячи перед вівтарем, поклав палець на розкриту Біблію і голосно запитав:
— Чи не перечить хтось цьому шлюбові? Ніхто не відповів.
— Амінь, — мовив декан.
Ебенезер і Дерюшетта ступили на крок до превелебного Жакмена Ерода. Декан сказав:
— Джое-Ебенезер Кодре! Чи хочеш ти взяти собі за дружину цю ланку?
— Так, — відповів Ебенезер.
— Дюранда-Дерюшетта Летьєрі, — вів далі декан, — чи хочеш узяти собі цього молодика за чоловіка?
Знемагаючи від надміру щастя й радості, як лампада, що гасне від надміру масла, Дерюшетта ледь чутно прошепотіла:
— Так.
Згідно з обрядом англіканського вінчання, декан, оглянувшись, звернувся у темну пустку церкви з урочистим запитанням:
— Хто віддає цю жінку чоловікові?
— Я! — гукнув Жільят.
Запала мовчанка. Ебенезер і Дерюшетта, що захлиналися від блаженства, раптом відчули, як у них тоскно стиснулося серце.
Декан уклав праву руку Дерюшетти в праву руку Ебенезера, і Ебенезер сказав Дерюшетті:
— Дерюшетто! Беру тебе за дружину, і будеш ти кращою чи гіршою, багатшою чи біднішою, хворою чи здоровою, любитиму тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.
Декан уклав праву руку Ебенезера в праву руку Дерюшетти, і Дерюшетта сказала Ебенезерові:
— Ебенезере! Беру тебе за чоловіка, і будеш ти кращим чи гіршим, багатшим чи біднішим, хворим чи здоровим, любитиму й слухатимусь тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.
Декан запитав:
— А де ж обручка?
То була непередбачена обставина. В Ебенезера, захопленого подіями зненацька, обручки не виявилось.
Жільят зняв з мізинця золотий перстень і подав його деканові. Очевидно, то була обручка, куплена вранці у ювеліра в торговельних рядах.
Декан поклав обручну на Біблію, потім вручив її Ебенезерові. Ебенезер узяв тремтячу руку Дерюшетти і, надівши обручку на безіменний палець, виголосив:
— Цією обручкою я поєднуюся з тобою.
— В ім'я отця, і сина, і святого духа, — промовив декан.
— Хай буде так, — озвався паламар. Декан підвищив голос.
— Ви поєднались у шлюбі.
— Хай буде так, — сказав паламар.
— Помолімося, — закінчив декан.
Ебенезер і Дерюшетта повернулись лицем до поставця і опустились на коліна.
Жільят, стоячи, нагнув голову.
Вони стали на коліна перед богом, а він схилявся перед тягарем власної долі.
IV. «Твоїй дружині, коли ти оженишся»
Виходячи з церкви, вони побачили, що «Кашмір» почав готуватися до відплиття.
— Ви не запізнилися, — сказав Жільят.
Вони знову пішли стежиною до маленької бухточки. Молоді йшли попереду, Жільят — за ними.