Прошу вас, не гнівайтесь на мене. Оце майже все, що я хотів би вам сказати. Ви від'їжджаєте. Стоятиме гарна погода. Вітер дме зі сходу. Прощайте, мадам. Я правильно зробив, що трошки порозмовляв з вами, чи не так? Адже це остання хвилина.
— Я все думаю про ваш куферок, — відповіла Дерюшетта. — Чому б вам не подарувати його вашій дружині, коли ви оженитесь?
— Я, мабуть, ніколи не оженюся, — сказав Жільят.
— Жаль, бо ви добрий. Дякую вам.
І Дерюшетта усміхнулась. Жільят усміхнувся їй у відповідь.
Потім він допоміг їй вступити в човен. Не минуло й чверті години, як човен з Ебенезером і Дерюшеттою причалив до «Кашміра», що стояв на рейді.
V. Велика могила
Жільят пішов уздовж берега, швидко проминув порт Сен-П'єр, потім попрямував до Сен-Сансона, ідучи понад морем. Він ховався від перехожих, уникав доріг, запруджених з його ж таки вини народом.
Ще з давніх пір, як нам відомо, він один міг обійти весь край вздовж і впоперек, не потрапляючи нікому на очі. Йому відома була кожна стежина, він вибирав забуті й звивисті доріжки; у нього були звички здичавілої, полохливої істоти, якої ніхто не любить; він намагався бути подалі від людей. Ще дитиною, не бачачи привітності в очах оточуючих, він виробив у собі цю звичку; згодом відлюдькуватість стала частиною його вдачі.
Він обійшов площу й солеварню. Час від часу оглядався і дивився на рейд — «Кашмір» уже підняв вітрила. Вітру майже не було. Жільят ішов швидше, ніж плив «Кашмір». Він крокував уздовж прибережних скель над самою водою, низько схиливши голову. Починався приплив.
Один раз Жільят зупинився і, повернувшись спиною до моря, кілька хвилин вдивлявся в дубовий гайок позаду скель, що затуляли Валльську дорогу. То були дуби поблизу урочища «Нижні будинки». Там, під цими деревами, колись давно пальчик Дерюшетти накреслив на снігу його ім'я: «Жільят». Давно вже розтанув той сніг.
Жільят пішов далі.
День був чудовий, того року ще не видавалось такої ясної днини. Ранок повнився якоюсь весільною радістю. Травень щедро розсипав свої скарби; здавалося, що все суще не мало перед собою іншої мети, крім святкування і насолоджування щастям. Крізь лісовий шум і гомін людських скель, крізь шепіт хвиль і пошуми вітру пробивалося ніжне воркування. Перші метелики сідали на перші троянди. Все було новим і свіжим у природі — трава, мох, листя, запахи, промені. Здавалося, що сонце вперше зійшло на небо. Валуни були наче щойно вимиті. Дерева співали хоральну пісню голосами пташат, що вилупилися напередодні. Мабуть у гніздах ще лежала шкаралупка з яєць, яку вони пробили вчора своїми дзьобиками. Під першими помахами крилець на віттях дерев шелестіло потривожене листя. Пташата співали своїх перших пісень, зринали в свій перший політ. Навперебій щебетали одуди, синички, дятли, щигленята, снігурі, горобці. У хащах мальовничо пістрявіли бузок, конвалії, вовчі ягоди й гліцинії. Надзвичайно красива водяна чечевиця, що росте на Гернсеї, вкривала смарагдовим обрусом болота. У них купалися трясогузки й стрижі, ці майстри ліпити вишукані гніздечка. Крізь усі просвіти в буйній рослинності проглядало голубе небо. Кілька закоханих хмаринок ганялися одна за одною в блакиті з грацією німф. Здавалося, що все повітря дзвеніло від поцілунків, якими обмінювалися невидимі вуста. Не було жодної старої стіни, з якої не звисали б букети диких левкоїв, як на весіллі. Сливи квітували, верболіз був обсипаний котиками: сліпучо-білими і яскраво жовтими купами сяяли вони з-під переплетеного гілля дерев. Весна кидала все своє золото і срібло у величезний кошик лісів. Зеленіла молода поросль. У повітрі лунали радісні вітальні вигуки. Літо гостинно відчиняло свої двері прилітним птахам. То був час, коли повертаються з далеких країв ластівки. Ще не розпустилися біло-рожеві грона глоду, їх випередили золоті грона дроку, що обрамляли круті схили обабіч доріг. Прекрасне і звабливе жило в доброму сусідстві; розкішне доповнювалось вишуканим; велике не заважало малому; жодна нотка не губилася в цьому велетенському концерті; величність безконечно малого займала своє місце у загальній розбуялій красі; все проглядалося чітко, наче в надзвичайно прозорій воді. Всюдисуща божественна повнява і таємниче набухання бруньок говорило про стихійну і священну роботу життєдайних соків. Блискуче блищало яскравіше, закохане кохало сильніше. Кожна квітка звучала піснею, кожен звук розсипався промінням. Гігантська гармонія все ширилась, розливаючись усюди. Те, що починало розпускатися, заохочувало те, що починало сходити. Бентежність, яка йшла з нашої землі і спадала з небес, мимоволі зворушувала серця, підвладні потаємному і розсіяному всюди впливові вічно оновлюваної народженням природи. Квітка загадково шепотіла про майбутній плід; все цнотливе розпливалося в мареннях; відтворення живих істот, визначене заздалегідь безмежною душею невідомого, починалося з променистого сяяння природи. Весілля на кожному кроці. Життя вступало в шлюб з неосяжністю. Довкола краса, світло, теплінь. За плотами у дворах бігали, сміючись, діти. Подекуди вони грали в «казана». Яблуні, персикові дерева, вишні, груші прикрашували овочеві сади пишними білими й рожевими кропами. У траві ряхтіли проліски, барвінок, деревій, стокротки, нарциси, гіацинти, фіалки, вероніка. Синювата огіркова трава, жовтий ірис розросталися впереміш з чарівними рожевими зірочками, які завжди зацвітають усі разом і тому називаються «подружками». Золотисті комахи сновигали між камінням. Гілки розквітлого молодика встеляли багрянцем стріхи. Трудівниці вуликів вилітали на волю. Бджола взялася за роботу. Повітря сповнювалося рокотом моря і гудінням комах. Природа, сп'янівши від весни, сходила любовною млостю.