Коли Жільят дійшов до Сен-Сансона, вода ще не прибула в глибину гавані, і він міг перейти її посуху, ніким не поміченим, бо скрадався позаду суден, витягнутих на берег для ремонту. Низка плоских каменів, укладених на великій відстані один за одним, полегшували йому перехід Ніхто Жільята не помітив. Юрба товпилася з другого боку гавані, поблизу її горловини, — там, де стояла «Оселя відважних». Його ім'я перелітало з уст в уста.
Про нього говорили так багато, що на нього самого не звернули уваги Жільят пройшов мимо, ніби розчинившись у тому шумі, винуватцем якого був сам.
Здалеку він побачив свого човна на тому ж місці, де він його пришвартував. Побачив трубу машини між чотирма ланцюгами, теслярів, зайнятих роботою, силуети людей, які ходили то в один, то в другий бік, почув громовий, бадьорий голос меса Летьєрі, що давав розпорядження.
Жільят звернув у провулок.
Позаду «Оселі відважних» було безлюдно, бо всі з цікавості збіглися на набережну.
Жільят пішов стежкою вздовж низенької садової огорожі. Дійшовши до закутка, до росла дика мальва, він зупинився; знову побачив камінь, на якому сидів стільки разів; побачив дерев'яну лавочку Дерюшетти. Глянув на алейку, на землю, де ще недавно обнімалися дві тепер уже зниклі тіні.
Він рушив знову. Піднявся на горб замку Валль, зійшов з другого його боку і попрямував до «Будинку на Пустирищі».
Бухта Уме-Параді була пустельною.
Дім лишався таким, яким він його покинув уранці після того, як, одягшись, вибрався в порт Сен-П'єр.
Вікно було відчинене. Крізь нього виднілася стіна і волинка на цвяху.
На столі лежала маленька Біблія, подарована на знак вдячності незнайомим, який виявився Ебенезером.
Ключ стирчав у дверях. Жільят підійшов, замкнув двері подвійним поворотом ключа і, поклавши ключ у кишеню, пішов геть.
Попрямував не в глиб острова, а до моря.
Він перетнув навскоси сад, аби якомога скоротити собі шлях, не пощадив і грядок, тільки ж намагався не пом'яти брюссельської капусти, яку він посадив тому, що її любила Дерюшетта.
Переліз через огорожу й спустився до кам'яних брил.
Ішов, тримаючись довгої і вузької лінії рифів, які з'єднували «Будинок на Пустирищі» з Воловим рогом — величезним гранітним обеліском посеред моря. Саме там і було крісло Гільд-Гольм-Ур.
Він переступав з каменя на камінь, як велет з вершини на вершину гір. Крокувати по гостряках підводних скель — усе одно, що ходити по гребеню покрівлі.
Якась рибачка з сачком у руках, що бродила неподалік боса по калюжах, гукнула йому, пробираючись до берега:
— Обережно! Вода прибуває! Жільят продовжував іти.
Дійшовши до Рогу — скелі, яка замикала риф і була найвищою його точкою з боку моря, він зупинився. Тут берег закінчувався. То була прямовисна стіна невеличкого мису.
Жільят оглянувся.
У відкритому морі погойдувалися на якорях кілька рибальських баркасів. Час від часу борти цих човнів мінилися сріблом у променях сонця — то з води витягали сіті.