«Кашмір» іще не доплив до Сен-Сансона; на ньому поставили великий марсель.
Корабель ішов між Ермом і Жет-У.
Жільят обігнув скелю. Опинився під самим кріслом Гільд-Гольм-Ур, біля підніжжя тих крутих сходів, з яких менш ніж три місяці тому він допоміг зійти Ебенезеру. Він піднявся по них угору. Майже всі приступці були вже під водою. Тільки два чи три лишались сухими. Саме по них він ступав, піднімаючись.
Приступці вели до крісла Гільд-Гольм-Ур. Жільят підійшов до нього, озирнувся, закрив долонею очі й повільно повів нею від однієї брови до Другої, — здавалося, що таким жестом він стирав своє минуле. Потім сів у гранітну нішу. За його плечима височіла скеля, під ногами простиралося море.
В ту ж мить «Кашмір» проминув масивну круглу вежу, що виринала з води. На цій вежі сторожував сержант з гарматою — вона відмічала на рейді половину дороги від Ерма до порту Сен-П'єра.
Над головою Жільята в щілинах скель ледве хиталися стебла гірських квітів. Скільки глянеш оком, голубіла вода. Вітер дув зі сходу, тому біля острова Серк не було прибою — з Гернсею видно тільки західну частину острівця. Здалеку ледь виднілись оповиті серпанком береги Франції і жовтіла довга смуга пісків Картре. Інколи над головою Жільята пролітав білий метелик. Метелики люблять пурхати над морем. Вітер ледве віяв. Синява небес і моря ніби застигла. Ніяке хвилювання не скаламучувало своєрідних змійок то з темнішої, то із світлішої голубіні, якими на поверхні моря позначувалися приховані звивини мілин.
«Кашмір», якого ледве підганяв вітер, напнув марса-ліселя, щоб скористатися з бризу. Він окутався вітрилами. Ішов на половину вітру, тому ліселі змушували його триматися самого берега Гернсею. Проминув віху Сен-Сансона. Ось він порівнявся з горбом Валль. Зараз обігне мис «Будинку на Пустирищі». Жільят дивився, як наближалося судно.
Повітря й вода наче дрімали. Приплив наростав, але не піднімаючись валом, а плавно здуваючись. Віддалене шумування хвиль, долітаючи з відкритого моря, нагадувало спокійне дихання дитини.
З гавані Сен-Сансона долинали короткі глухі удари — то були удари молотків. Очевидно, теслярі встановлювали талі і платформу для того, щоб вивантажити машину з човна. Гранітна товща стіни, до якої притулився Жільят, поглинала ці звуки, і він їх майже не розрізняв. «Кашмір» наближався повільно, мов привид. Жільят чекав.
Раптом щось хлюпнуло. Жільяту стало холодно, він глянув униз. Його ніг торкнулась вода. Він опустив очі, знову підвів погляд. «Кашмір» був уже зовсім близько. Крутосхил, у якому дощі видовбали крісло Гільд-Гольм-Ур, був такий прямовисний, і під ним було так глибоко, що в тиху погоду кораблі могли безпечно плисти по фарватеру на відстані кількох кабельтових від скелі.
«Кашмір» був поряд. Він появився зразу, наче піднявся з океану. Здавалося, він ріс над водою. Так росте, видовжуючись, тінь. Такелаж корабля вимальовувався проти неба чорними лініями, а довкола ледве гойдалося величне море. Високі вітрила, на мить затуливши сонце, стали майже рожевими і дивовижно прозорими. Вода ледь-ледь муркотіла. Ніякий шум не скаламучував величної тиші, серед якої урочисто плив силует корабля. На палубі було видно все як на долоні. «Кашмір» майже торкнувся скелі.
Стерничий стояв за румпелем, юнга ліз вантами, пасажири, спершись на борт, споглядали безхмарне небо, капітан курив. Але не це бачив Жільят.
На палубі був куточок, залитий сонцем. Туди й спрямував він свій погляд. Там, у золотому сяйві, він бачив Ебенезера і Дерюшетту. Вони сиділи в цьому сліпучому сяйві одне біля одного в граційних позах, як дві пташки, що гріються в променях полудневого сонця. Сиділи вони на лавочці, зверху прикритій невеличким тентом з просмоленої парусини. Гарно обладнані кораблі пропонують такі лавочки пасажирам, і якщо це англійське судно, то на них можна прочитати: «Тільки для дам». Дерюшетта схилила голову на плече Ебенезера, Ебенезер обіймав Дерюшетту за стан; вони трималися за руки, їхні пальці сплелися. В ангельських рисах їхніх витончених облич, які аж променилися чистотою, була відчутна різниця. Одне здавалося невиннішим, друге — одухотворенішим.
Їхні цнотливі обійми були такими виразними! У них поєднувалися і пристрасть, і сором'язливість. Лава вже стала альковом і майже гніздом. І водночас її оточував ореол, світлий ореол кохання, що злітає в хмари. Все охоплювала божественна тиша.
Зосереджений погляд Ебенезера світився вдячністю, губи Дерюшетти безмовно ворушились; і серед цієї чарівної тиші, в ту коротку мить, коли вітер дмухнув на берег, а судно ковзнуло за кілька сажнів від крісла Гільд-Гольм-Ур, до Жільята долинув ніжний і милий голос Дерюшетти: — Подивись-но! Мені здається, там, на скелі, — людина. Видиво щезло.