Під час липневої революції 1880 року В. Гюго — на боці повсталого народу, але його республіканські переконання ще не утвердились остаточно, і тому він пішов на примирення з конституційною монархією Луї-Філіппа. В атмосфері революційних подій того року був написаний перший великий історичний роман В. Гюго «Собор Паризької богоматері» (1831), котрий і досі є одним з найпопулярніших його творів.
Назвемо найголовніші твори надзвичайно плідних для В. Гюго тридцятих років. Це поетична книга «Осіннє листя» (1831), драма «Король бавиться» (1832), за якою Дж. Верді написав знамениту оперу «Ріголетто» (п'єса була заборонена після першої ж вистави). Додамо до цього переліку такі п'єси, як «Лукреція Борджія», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз», поетичні книги «Пісні сутінків», «Внутрішні голоси», «Промені і тіні». Гуманістичними ідеями були пройняті психологічний етюд «Останній день приреченого до страти» та оповідання «Клод Ге».
1841 року В. Гюго після трьох провалів був нарешті прийнятий у члени Французької Академії. Проте сорокові роки були для письменника не стільки періодом нових успіхів, скільки гірких втрат і поразок. Від нього відвернулися давні друзі Альфред де Мюссе і Сент-Бев, у французькому театрі була освистана драма «Бурграфи». Вона й справді була не позбавлена недоліків. Але найбільшим ударом для нього була загибель дочки Леопольдіни, яка разом із своїм чоловіком Шарлем Вакері потонула в морі під час прогулянки на яхті. Ті, хто бачив Гюго після похорону дочки і зятя, відзначали, що за кілька днів він постарів на десять років. Відтоді аж до появи двотомника «Споглядань» (1856) В. Гюго відмовився від публікацій своїх ліричних поезій.
У сорокових роках В. Гюго багато сил віддавав політичний діяльності. 1846 року Луї-Філіпп іменував його пером Франції. І хоч у своїх політичних орієнтаціях письменник не раз помилявся, проте він завжди виступав на боці трудящого люду.
Під час революції 1848 року В. Гюго виступав як палкий республіканець, але він не розгадав хитрого маневру Луї Наполеона, який, прикриваючись авторитетом свого великого дядька, посів президентський пост у новому республіканському уряді з тим, щоб зробити державний переворот і узурпувати верховну владу в ролі монарха-диктатора. Зате, коли в кінці 1851 року переворот Наполеона Малого (так його охрестив В. Гюго) було здійснено, письменник з усією безкомпромісністю і безстрашністю виступив на захист республіки. Над Гюго зависла небезпека. Його голову було оцінено на суму в двадцять п'ять тисяч франків. Тільки завдяки відданості та винахідливості подруги письменника Жюльєтти Друе Гюго не був розстріляний (наказ про його розстріл на місці був даний вірним новоспеченому імператорові військовим частинам).
З кінця 1851 по 1870 рік В. Гюго у вигнанні. Спочатку він зупинився в Брюсселі. Але через кілька місяців на вимогу Луї Наполеона бельгійський уряд відмовив йому в політичному притулку. Гюго поселяється на острові Джерсей. Це колишня французька земля, але Джерсей, як і інші острови Ла-Маншського архіпелагу, підвладний Англії. Тут він розгортав велику політичну, журналістську та літературну роботу, спрямовану проти Луї Бонапарта. 1855 року за непоштиву статтю в газеті «Людина» з нагоди візиту у Францію англійської королеви губернатор Джерсею запропонував Гюго покинути острів. Гюго поселяється на сусідньому Гернсеї, де минули наступні п'ятнадцять років його вигнання. Навіть після того як імператор оголосив амністію своїм політичним противникам, В. Гюго не повернувся до Франції, прирікши себе на обтяжливе добровільне вигнання. Він сказав, що повернеться на батьківщину тільки тоді, коли там знову буде республіка, і свого слова він дотримав.
З невеличкого острова, об який розбиваються хвилі Атлантики, Гюго стежить за визвольною боротьбою багатьох народів світу. Він вживав заходів для порятунку американського борця проти рабства Джона Брауна, засудженого до страти 1859 року, він добився відміни смертної кари в Швейцарській республіці. Коли 1863 року в Польщі вибухнуло повстання, В. Гюго звернувся в Лондонському «Колоколе» Герцена зі зверненням до російських солдат та офіцерів не виступати проти польського народу. 1859 року його вдруге обирають головою конгресу «друзів миру», який відбувся в Лозанні.
Роки вигнання — найплідніший період життя Гюго в творчому відношенні. Тут він написав такі великі прозові полотна, як «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, яка сміється». Вершиною поетичного генія Гюго стали «Споглядання». Тут було написано два томи «Легенди віків». (Третій появився друком уже після повернення поета на батьківщину.) Гімном радості, воскресінням молодості і юнацьких надій прозвучала поетична збірка «Пісні вулиць і лісів» (1865). Тоді ж була створена історико-літературна і теоретично-літературознавча книга «Шекспір». Вона постала з передмов Гюго до перекладів усіх творів Шекспіра, які здійснював на Гернсеї син поета — Шарль Гюго.