1870 року розпочалася франко-прусська війна. 4 вересня впала імперія, і Франція знову була проголошена республікою. 5 вересня Гюго був уже в Парижі. Скінчилося дев'ятнадцятирічне вигнання. Паризької комуни Гюго не зрозумів. Він побачив у ній тільки насильство, загрозу республіканізму. Але коли він став свідком того, як розправляються над комунарами тьерівці, то рішуче перейшов на бік переслідуваних. Свою квартиру в Брюсселі він оголосив місцем притулку для всіх, хто побажає. І багатьох революціонерів йому вдалося врятувати від видимої смерті.
Після короткочасної еміграції, викликаної падінням Паризької комуни, В. Гюго знову повертається до Парижа і проводить тут решту своїх днів. Незважаючи на похилий вік, він активно працює як письменник, і чимало з його творів цього періоду — справжні шедеври. Особливо слід відзначити роман «Дев'яносто третій рік» (1874) — гідне завершення гігантського романного потоку великого письменника.
18 травня 1885 року Парижем розлетілася тривожна звістка: Віктор Гюго смертельно хворий — крововилив у легені, ослабло серце. Чотири дні Франція прислухалася до останніх подихів улюбленого поета. 22 травня, в день його смерті, було оголошено загальнонаціональну жалобу.
Тіло поета, згідно з його заповітом, везли на бідняцькому візку. Два мільйони людей, шанувальників письменника, проводжали його труну до Пантеону. Жалобні марші переривалися вигуками: «Хай живе Гюго!» Подібних похоронів не знала світова історія.
Хоч якою багатогранною була літературна діяльність В. Гюго, хоч геній його могутньо виявлявся у всіх жанрах мистецтва слова — поетичному, драматичному і прозовому, та найбільша частка читацького успіху випала на його романи. В. Гюго не створив такої гігантської серії пов'язаних між собою романів, як його друг і сучасник Оноре де Бальзак, автор «Людської комедії», чи навіть прозаїк наступного покоління Еміль Золя, творець «Ругон-Маккарів». Як письменник-романтик Гюго ставив перед собою інші ціль Якщо реалісти Бальзак і Золя крок за кроком показували виразки буржуазного суспільства, то Гюго концентрував свою увагу на піднесено-героїчних та філософських аспектах людського існування. Він брав людину на вершинах її морального подвигу, досліджував історію в час найбільших національних потрясінь, зокрема вибухів революційної енергії суспільства.
Людина і всесвіт, особа і суспільство, шляхи розвитку людської цивілізації, боротьба між добром і злом у химерному, мінливому і часто незбагненному плині життя — ось основні проблеми його прози. І їх він намагався розв'язувати в певному взаємозв'язку і послідовності. Романові ж «Трудівники моря» в системі цих зв'язків і послідовностей належить особливе місце.
Годі говорити, наскільки важливими є проблеми, порушені в «Соборі Паризької богоматері» (боротьба людини проти гніту релігії) чи в «Знедолених» (гнівному звинуваченні всіляких форм соціальної несправедливості, гноблення людини людиною, особи — суспільством тощо). Однак проблема «Трудівників моря» — протистояння людини і природи при всій нерозривній пов'язаності їх між собою — належить до вічних проблем.
«Трудівники моря» написані на Гернсеї і присвячені Гернсеєві, «гостинним і вільнолюбним скелям, закутневі древньої нормандської землі, в якому проживає маленький і гордий приморський народ». На цьому наголошуємо особливо, бо якщо для «Знедолених» і «Людини, яка сміється» Гернсей — тільки місце написання, то створення «Трудівників моря» без тривалого перебування В. Гюго на острові було б немислиме. Минуло майже десять років проживання письменника в цьому його притулкові, поки він сягнув по перо, щоб поставити на папері перші слова роману — слова посвяти. За цей час він устиг вивчити всі особливості острова і острівного життя. Він часто бував у хижах рибалок і місцевих мореплавців, каменярів та городників, вивчив їхню мову і звичаї, особливості їхнього побуту, секрети їхніх професій, які століттями передавалися в покоління в покоління.