XIX. Не все, що на архіпелазі нагадує Францію, однаково гарне
Один добродій розповідав нам, як, прогулюючись в неділю по чарівному острову Серк, він почув куплет старовинного гімну французьких гугенотів — його аж надто піднесено і по кальвіністськи строго виспівував сповнений глибокого релігійного чуття хор віруючих на подвір'ї якоїсь ферми:
Сумно і навіть боляче думати, що під ці слова люди в Севеннах ішли на смерть. В цьому куплеті стільки комічного, що він мимоволі викликає посмішку, але ж пісня врешті-решт трагічна. З неї сміються — а над нею треба плакати. Слухаючи цей куплет, Боссюе, один із сорока французьких академіків, кричав: «Убий! Убий!» А втім, для релігійного фанатизму, потворного, коли він переслідувач, зворушливого та величного, коли він сам гнаний, форма гімну нічого не важить. Фанатики прислухаються до іншого, прихованого й темного, але могутнього гімну, який таємниче звучить у їх душах, незважаючи на ніякі слова. Релігійний фанатизм проймає високістю навіть смішне, і хоч би яка була поезія та проза його поборників, він перетворює і цю прозу, і цю поезію могутньою і таємною гармонією своєї віри. Він надолужує потворність слів і виразів величчю взятих на себе випробувань і зазнаних мук. Брак поетичності він компенсує високим злетом сумління. Хай розповіді про мучеництво й плоскі, але що з того, коли мученик сповнений благородства?
XX. Homo edax[57]
Час спливає, і обриси острова змінюються. Острів — твориво океану. Вічна матерія, а не її форма. Смерть постійно перетворює все суще, навіть пам'ятники, створені самою природою, навіть граніт. Все міняє форму, навіть безформне. Споруди, які звело море, руйнуються, як і все інше. Море їх вибудовує, море їх руйнує.
Протягом останніх півтори тисячі років тільки між гирлом Ельби та Рейну із двадцяти трьох островів зникли під водою сім. Спробуйте знайти їх тепер в глибинах моря. В XIII столітті море створило Зюдерзеє[58], в XV столітті воно затопило двадцять два села і вирило бухту Б'єр-Бош, в XVI столітті, проковтнувши Торум, воно несподівано утворило Долартську затоку. Сто років тому перед новим Бурдо, який нині тулиться на кручі нормандського узбережжя, ще можна було розрізнити під водою дзвіницю старого Бурдо, залитого морем. Кажуть люди, що в Ерк-У під час відпливу іноді видно дерева підводного друїдського лісу, затопленого у VIII столітті. Колись Гернсей належав до Ерму, Ерм — до Серку, Серк — до Джерсею, а Джерсей — до Франції. Через протоку між Францією і Джерсеем могла б перестрибнути й дитина. Коли єпископ Контуанський відправлявся на Джерсей, у протоку кидали оберемок хмизу, щоб він не промочив ніг. Море будує й руйнує, людина ж допомагає морю — тільки не будувати, а руйнувати. Без упину розкришують усе зуби часу, але найневтомніший серед них — кайло людини. Людина — то гризун. Вона все переробляє, все змінює — то на краще, то на гірше. Тут вона спотворює, там перетворює. Легенда про Роландову печеру не така вже й фантастична, як здається на перший погляд; на обличчі природи — шрами від ран, завданих їй людиною. Рубець, спричинений людською працею, видніється на господньому твориві. Так, наче людина прагне завершити те, чого не починала… Вона пристосовує світобудову до своїх потреб. У цьому основний сенс її діяльності. В неї для цього вистачає зухвалості, можна навіть сказати — безбожжя. Участь її в такій роботі іноді образлива. Людина — жива істота, якій призначений короткий вік, життя якої — постійне вмирання, — замахується на безконечність. Людина намагається загнуздати мінливу природу у всіх її проявах — припливах і відпливах: і стихію, котра прагне зімкнутись з іншою стихією, і безмежні сили морських чорториїв, і глибокі надра землі. Вона каже їм своє: «Ні кроку далі!» Вона ставить свої умови, і всесвіт змушений їх приймати. Хіба не вона — володар всесвіту? Вона розпоряджається в ньому, як тільки їй заманеться. Всесвіт — первісна матерія. Світ, боже твориво — канва для людини.